до витирання, а я вирішив, що він і у воду не встиг увійти. Хіба ж міг я внаслідок цього припустити, що він зазнав нападу якоїсь морської істоти! Ось де я схибив. Ну що ж, інспекторе, я часто дозволяв собі кепкувати з вас, поліцейських, але тепер Cyanea capillata майже цілком відплатила мені за Скотленд-Ярд.
Відчинивши вранці двері, Сенто виявив у замковій щілині записку — анонімного листа, де від нього з погрозою вимагали, щоб сьогодні ж, тільки стемніє, він поклав сорок дуро в піч, яка стоїть проти будинку… Це бандити тримали в страху й трепеті весь окіл. Відмовиш їм — витолочать поля й знищать урожай, а то ще й сам так і дивись прокинешся вночі серед вогняних язиків, у клубах задушливого диму. Добре ще, якщо винесеш ноги з-під охопленої полум'ям солом'яної покрівлі! Гафарро, найвищий і найхоробріший парубок в усій Русафській уерті[104], поклявся підстерегти негідників. Цілісінькі ночі проводив він у засаді серед заростей очерету або з рушницею обходив дозором поля. Та якось уранці його знайшли в зрошувальному рові з розпоротим животом і розчерепленою головою. Спробуй-но дізнатися, чиїх це рук справа! Навіть валенсійські газети писали про події в уерті, де з настанням ночі двері хуторів якнайміцніше замикаються, і господарі, охоплені тваринним страхом, потерпають лише за своє добро, забувши про сусідів. Дядечко Батісте, місцевий алькальд[105], вергав громами, коли провінційні власті, які дуже сподіваються на його підтримку під час виборів, пропонували свою допомогу. Він присягався, що він і його вірний альгвасил[106] Сігро самі впораються з цією напастю. Та Сенто й не подумав звернутися до алькальда. Навіщо? Потрібно йому вислуховувати порожні хвастощі та брехливі обіцянки! Але в нього вимагали сорок дуро — нікуди від цього не дінешся. Якщо він не покладе їх у піч, його хутір спалять. Як на улюбленого сина, котрому загрожує загибель, поглядав Сенто на свій будиночок: сліпучо-білі стіни здаються ще білішими під шапкою зчорнілої солом'яної покрівлі; віконні лиштви пофарбовані голубою фарбою; дикий виноград, наче зелений килим, вкриває вхідні двері, а сонячні промені розплавленим золотом виблискують у його гронах; за очеретяною огорожею герань та нічні фіалки — мов квітуча облямівка навколо будинку, а трохи далі, позаду старої смоківниці, стоїть піч, вимурована з глини та цегли, кругла й приплющена, мовби велетенський мурашник. Ось і все його надбання, його гніздо, що прихищає найдорожчих істот: жінку, трьох дітлахів, двох старих шкап — вірних помічниць у повсякденній битві за хліб — та білу в рудих плямах корову, яка щоранку проходить вулицями села й будить людей журливим теленьканням дзвіночків; вона щодня дає молока на шість реалів… Яких зусиль довелося йому докласти, обробляючи клаптик землі, политий кров'ю і потом його батька, діда й прадіда, щоб зібрати пригорщ дуро, закопаних у череп'яному горщечку під ліжком! А тепер віддати їх ось так, з доброго дива! Сенто був чоловік мирний — це могла підтвердити вся уерта. Він ніколи не впирався, коли доходила до нього черга поливати поля, не стовбичив у корчмі, не тинявся по дорогах з рушницею. Працювати в поті чола для Пепети й трьох малюків — ось його єдина радість. Та якщо вже його надумали пограбувати, то він зуміє постояти за себе, чорт забирай! У простодушному добрязі заговорила кров арабських торгівців, які покірно терпіли побої бедуїнів, та коли зазіхали на їхнє майно, вони захищали його з лев'ячою люттю. Наступала ніч, і Сенто вирішив піти на пораду до сусіда. Старезний дід нині годен тільки хмиз збирати, але замолоду, кажуть, не одного ворога вклав на смерть, гниють тепер їхні кісточки в сирій землі! Старий вислухав сусіда, не підводячи очей від товстої цигарки, яку згортав тремтячими зашкарублими руками. Сенто вирішив слушно: не віддавати гроші. Ризикувати своєю шкурою й грабувати на великій дорозі відкрито — на це у вимагачів бракує сміливості. Ото ж бо воно й є! Йому ось сімдесят років, та хай-но спробують піймати його на такий гачок. Ну а чи стане в Сенто духу захищати своє добро? Спокійна твердість старого передалася Сенто: Так, він ладен на все, аби тільки врятувати хліб для своїх малюків! Урочисто, мовби священну реліквію, старий дістав із-за дверей пістонного дробовика, схожого скорше на мушкет, і святобливо погладив поточений шашіллю приклад. Він уже сам його зарядить, адже це його давній друзяка! Старі руки вже не тремтіли. Ось сюди треба насипати пороху — цілу жменю, не жаліючи! Потім наскубти клоччя для пижів — годиться будь-яка мотузка. П'ять-шість чимдрібніших куль, купку дробу та ще картечі досипати й добре забити все це пижем. Коли б тільки не розірвало рушницю від отакого диявольського заряду — ет, нічого, Господь Милостивий! Отож Сенто сказав жінці, що настала його черга цієї ночі поливати поля. Нічого не запідозривши, вона рано вклалася з дітьми спати, а Сенто, вийшовши з дому й замкнувши за собою двері, при світлі зірок побачив під смоковницею старого сусіда, який перевіряв заряд. Старий хотів дати Сенто останні настанови, щоб той, боронь Боже, не схибив. Треба цілитись прямо в припічок і спокійно чекати. Коли негідники понахиляються й полізуть по «підкидька» — смали! Простіше простого — зуміє й дитина. За порадою старого, Сенто сховався в кущах герані, що росла перед будинком. Важка рушниця лежала на очеретяній загорожі, дивлячись прямо в отвір печі. Схибити неможливо. Головне — спокійно і вчасно спустити курок. Ну, з Богом, сусіде! Йому особисто ці справи дуже до смаку, але ж у нього внуки, та й одному легше виплутатись із таких халеп. І старий пішов геть, скрадаючись, як чоловік, звиклий обходити дозором уерту, вистежуючи ворога на кожній стежині. Сенто здавалось, що він сам на світі, що єдині живі істоти на безкраїй рівнині, яка здригалася під подихом бризку, — це він і ті, що мають прийти. Ох, хоч би вони не прийшли! Рушниця подзвякувала в розвилці огорожі. Сенто дрижав — не від холоду — від страху. Що сказав би старий, якби зараз був тут? Ноги Сенто торкались глиняної стіни будинку, і коли бідолаха подумав, що по той бік сплять Пепета та троє беззахисних малюків, — в його серці знов спалахнула лють. У повітрі загуло, ніби далеко, дуже далеко залунав у височині голос півчого: видзвонило дев'яту годину на дзвіниці Мігелете. І знов тиша. Тільки десь удалині чути рипіння воза та від хутора до хутора несеться заливчастий собачий гавкіт. У сусідньому рові квакають жаби; час від часу то жаба, то водяний пацюк глухо плюскається з берега в
Вісенте Бласко Ібаньєс ПОДВІЙНИЙ ПОСТРІЛ Оповідання
Відчинивши вранці двері, Сенто виявив у замковій щілині записку — анонімного листа, де від нього з погрозою вимагали, щоб сьогодні ж, тільки стемніє, він поклав сорок дуро в піч, яка стоїть проти будинку… Це бандити тримали в страху й трепеті весь окіл. Відмовиш їм — витолочать поля й знищать урожай, а то ще й сам так і дивись прокинешся вночі серед вогняних язиків, у клубах задушливого диму. Добре ще, якщо винесеш ноги з-під охопленої полум'ям солом'яної покрівлі! Гафарро, найвищий і найхоробріший парубок в усій Русафській уерті[104], поклявся підстерегти негідників. Цілісінькі ночі проводив він у засаді серед заростей очерету або з рушницею обходив дозором поля. Та якось уранці його знайшли в зрошувальному рові з розпоротим животом і розчерепленою головою. Спробуй-но дізнатися, чиїх це рук справа! Навіть валенсійські газети писали про події в уерті, де з настанням ночі двері хуторів якнайміцніше замикаються, і господарі, охоплені тваринним страхом, потерпають лише за своє добро, забувши про сусідів. Дядечко Батісте, місцевий алькальд[105], вергав громами, коли провінційні власті, які дуже сподіваються на його підтримку під час виборів, пропонували свою допомогу. Він присягався, що він і його вірний альгвасил[106] Сігро самі впораються з цією напастю. Та Сенто й не подумав звернутися до алькальда. Навіщо? Потрібно йому вислуховувати порожні хвастощі та брехливі обіцянки! Але в нього вимагали сорок дуро — нікуди від цього не дінешся. Якщо він не покладе їх у піч, його хутір спалять. Як на улюбленого сина, котрому загрожує загибель, поглядав Сенто на свій будиночок: сліпучо-білі стіни здаються ще білішими під шапкою зчорнілої солом'яної покрівлі; віконні лиштви пофарбовані голубою фарбою; дикий виноград, наче зелений килим, вкриває вхідні двері, а сонячні промені розплавленим золотом виблискують у його гронах; за очеретяною огорожею герань та нічні фіалки — мов квітуча облямівка навколо будинку, а трохи далі, позаду старої смоківниці, стоїть піч, вимурована з глини та цегли, кругла й приплющена, мовби велетенський мурашник. Ось і все його надбання, його гніздо, що прихищає найдорожчих істот: жінку, трьох дітлахів, двох старих шкап — вірних помічниць у повсякденній битві за хліб — та білу в рудих плямах корову, яка щоранку проходить вулицями села й будить людей журливим теленьканням дзвіночків; вона щодня дає молока на шість реалів… Яких зусиль довелося йому докласти, обробляючи клаптик землі, политий кров'ю і потом його батька, діда й прадіда, щоб зібрати пригорщ дуро, закопаних у череп'яному горщечку під ліжком! А тепер віддати їх ось так, з доброго дива! Сенто був чоловік мирний — це могла підтвердити вся уерта. Він ніколи не впирався, коли доходила до нього черга поливати поля, не стовбичив у корчмі, не тинявся по дорогах з рушницею. Працювати в поті чола для Пепети й трьох малюків — ось його єдина радість. Та якщо вже його надумали пограбувати, то він зуміє постояти за себе, чорт забирай! У простодушному добрязі заговорила кров арабських торгівців, які покірно терпіли побої бедуїнів, та коли зазіхали на їхнє майно, вони захищали його з лев'ячою люттю. Наступала ніч, і Сенто вирішив піти на пораду до сусіда. Старезний дід нині годен тільки хмиз збирати, але замолоду, кажуть, не одного ворога вклав на смерть, гниють тепер їхні кісточки в сирій землі! Старий вислухав сусіда, не підводячи очей від товстої цигарки, яку згортав тремтячими зашкарублими руками. Сенто вирішив слушно: не віддавати гроші. Ризикувати своєю шкурою й грабувати на великій дорозі відкрито — на це у вимагачів бракує сміливості. Ото ж бо воно й є! Йому ось сімдесят років, та хай-но спробують піймати його на такий гачок. Ну а чи стане в Сенто духу захищати своє добро? Спокійна твердість старого передалася Сенто: Так, він ладен на все, аби тільки врятувати хліб для своїх малюків! Урочисто, мовби священну реліквію, старий дістав із-за дверей пістонного дробовика, схожого скорше на мушкет, і святобливо погладив поточений шашіллю приклад. Він уже сам його зарядить, адже це його давній друзяка! Старі руки вже не тремтіли. Ось сюди треба насипати пороху — цілу жменю, не жаліючи! Потім наскубти клоччя для пижів — годиться будь-яка мотузка. П'ять-шість чимдрібніших куль, купку дробу та ще картечі досипати й добре забити все це пижем. Коли б тільки не розірвало рушницю від отакого диявольського заряду — ет, нічого, Господь Милостивий! Отож Сенто сказав жінці, що настала його черга цієї ночі поливати поля. Нічого не запідозривши, вона рано вклалася з дітьми спати, а Сенто, вийшовши з дому й замкнувши за собою двері, при світлі зірок побачив під смоковницею старого сусіда, який перевіряв заряд. Старий хотів дати Сенто останні настанови, щоб той, боронь Боже, не схибив. Треба цілитись прямо в припічок і спокійно чекати. Коли негідники понахиляються й полізуть по «підкидька» — смали! Простіше простого — зуміє й дитина. За порадою старого, Сенто сховався в кущах герані, що росла перед будинком. Важка рушниця лежала на очеретяній загорожі, дивлячись прямо в отвір печі. Схибити неможливо. Головне — спокійно і вчасно спустити курок. Ну, з Богом, сусіде! Йому особисто ці справи дуже до смаку, але ж у нього внуки, та й одному легше виплутатись із таких халеп. І старий пішов геть, скрадаючись, як чоловік, звиклий обходити дозором уерту, вистежуючи ворога на кожній стежині. Сенто здавалось, що він сам на світі, що єдині живі істоти на безкраїй рівнині, яка здригалася під подихом бризку, — це він і ті, що мають прийти. Ох, хоч би вони не прийшли! Рушниця подзвякувала в розвилці огорожі. Сенто дрижав — не від холоду — від страху. Що сказав би старий, якби зараз був тут? Ноги Сенто торкались глиняної стіни будинку, і коли бідолаха подумав, що по той бік сплять Пепета та троє беззахисних малюків, — в його серці знов спалахнула лють. У повітрі загуло, ніби далеко, дуже далеко залунав у височині голос півчого: видзвонило дев'яту годину на дзвіниці Мігелете. І знов тиша. Тільки десь удалині чути рипіння воза та від хутора до хутора несеться заливчастий собачий гавкіт. У сусідньому рові квакають жаби; час від часу то жаба, то водяний пацюк глухо плюскається з берега в