Марина та Сергій Дяченко Підземний вітер

Я поведу тебе в далекий край...

(«Лісова Пісня»)

Частина перша

Улія йшла околицею свого району, жовті світляки висотних будинків згасали один за одним, тоді знову спалахували, запрошуючи до гри. Зачувши її наближення, квапливо підморгували ліхтарі; Шаплюск, що чекав на розі великої й малої вулиць, затремтів, неначе од вітру, і згас аж на секунду.

— Чекав? — вона поклала руку на холодний бік.

Шаплюск був уразливіший за інших. Він потерпав від журби та невиразних передчуттів, він квапився вилити їх Улії, а вона вислуховувала й ніколи не відкривала йому, що його острах перед майбутнім походить від з коливань напруги в мережі, невидимого поля навколо дротів у танці й сили сирого вітру.

— Усе буде добре, — вона обійняла бетонний стовбур, пригорнулася щокою, відчула на мить тугу й занепокоєння Шаплюска — і довіру, яка помалу приходить на їхнє місце. Улія погладила напівзмите дощами оголошення «Винайму ква...», Шаплюск кліпнув ледь помітно, попросив приходити до нього частіше, Улія пообіцяла й рушила далі, уздовж шеренги хирлявих лип, уздовж великої вулиці, здорової й пружної, із чистим вологим асфальтом, з маяками рекламних щитів на автобусних зупинках.

Уночі потоки людви ставали спершу тонкі й переривчасті, як біла розмітка на осьовій, а тоді й геть висихали, пересуваючись з-під неба в прямокутники вікон. Рух протікав проїзною частиною вільним, не збитим у затори потоком.

Улія зупинилася перед Даюванном, що був майже такий самий чутливий і розвинений, як Шаплюск, але значно оптимістичніший. Вони привітали одне одного стримано й навіть іронічно, Даюванн повів тінню й повідомив, що наближається осінь. Він не може пояснити, чому так упевнений у цьому, але потоки води й потоки в мережах, шари повітря й переміщення людви кажуть йому, що осінь — незабаром...

— Ти помиляєшся, — сказала йому Улія.

І Даюванн знову повів тінню, на що Шаплюск ніколи б не наважився.

Улія рушила далі; тим боком вулиці безшумно пролетів Перевул, поодинока людва помітила його й прискорила крок. Перевул повернувся, загальмував, перетнув подвійну осьову й зупинився перед Уліею — за три кроки.

Світлофор над його головою нервово запульсував жовтим.

— Покатаємося? — запропонував Перевул і поплескав по незайнятому сидінню мотоцикла.

— Маю справи, — сказала Улія.

— З ліхтарями цілуватися? — запитав Перевул.

— А тобі що, — сказала Улія.

— Сідай, — сказав Перевул.

Вона подумала — і сіла.

Стихія Перевула була — політ, коли сходяться в точку лінії узбіч, коли звичайні речі розмазані в стрічку спокійної ситої швидкості; Улія обійняла його за плечі й заплющила очі. Вони летіли просто по осьовій, навкруги не стало нічого окремого — лише ціле, лише Місто, дві смуги ліхтарів праворуч і ліворуч, щонайніжніша мережа проводів, рух, від якого хотілося стогнати й сміятися, Улія притулилася обличчям до шкіряної спини Перевула, цегляні стіни зливалися з ажурними огорожами, а коли вони злетіли на пагорб, попереду відкрилася палючим вогнем біло-червона дзвонова дорога...

— Ти мене кохаєш? — весело запитав Перевул.

— Кохаю...

В цю мить звідкілясь потягло підземним вітром. Це був короткий слабкий подих, крізь який вони відразу й пролетіли, однак жовте волосся Перевула встало сторч, і Улія міцніше вчепилася у його тверді плечі.

Певно, десь зовсім поруч трапилася віддушина — вентиляційна шахта з насосами.

* * *

Світлофор досі блипам жовтим.

— Незабаром ранок, — сказала йому Улія.

Світлофор сказав, що Перевул давить колесами стрічні тіні.

— Але ж я не тінь, — сказала Улія.

Світлофор повагом гойднувся й перестав кліпати. Спалахнув рубіново-червоним, приємним для очей вогнем.

Підворіття хропіли роззявленими темними ротами — випускали застояний у подвір`ях, витеклий з відкритих вікон подих людви. Світлячки закінчили гру в переморгування; зрідка спалахувало жовте квадратове око, згасало відразу — чи залишалося зорити в ніч, і тоді можна було розгледіти тіні, рухливі за тонкою тканиною.

Улія йшла тепер уздовж бульвару; маленький сквер наприкінці його був темний і незатишний. Улія так і не змогла знайти спільну мову з цими деревами — вони здавалися їй потворними, вона здавалася їм небезпечною.

Зараз у сквері не було тихо й не було темно. Горіли червоні вогники, крихітні, мов іскри, але, на відміну від іскор, довготривалі; Улія збагнула, що в парку людва. Що вона розмовляє, курить, грає й співає.

З цікавості вона підійшла ближче. Голоси зливалися — вона мусила докладати зусиль, щоб зрозуміти, про що тут ідеться; здається, було якесь свято, і, замість того щоб зустріти його під дахом, у світному вікні, ця людва — молода — курила й співала в скверику.

Улія скучила й повернулася вже, щоб іти, аж раптом щось змінилося. Молода людва й далі і раніше сміялася й курила, але з товщі її раптом зринув звук, що змусив Улію зачекати з відходом.

Це була пісня.

Улія залишилася спершу просто тому, що їй сподобалася мелодія. Минула хвилина, друга, їй раптом стало легко й спокійно, легше й спокійніше, ніж за спиною в Перевула на мотоциклі, в польоті крізь Місто; їй згадалися вогні над рікою, подих старого Мосту, лінії узбіч, що сходяться в одну точку — там, далеко, де всі щасливі. Їй згадався тополиний пух, що вкриває ґрати водостоків, перемигування світлофорів опівночі, літній рух по бульварах кольорового мобілля, блиск хрому й скла, святковий шум Міста, що прокидається на світанку, — і вона всміхнулася, сама не знаючи нащо.

Пісня була проста й справжня. Улія ступила два кроки вперед, примружилася й закліпала, неначе намагаючись викинути з очей пісчинки. Людва незвично роздрібнилася перед її очима, як фасад дробиться вікнами, коли на нього дивитися. Улія побачила, що людва складається з окремих... як їх краще назвати? І один з них стоїть на лаві, в руках  має гітару, і його пісня, слів якої Улія не розуміє, втримала її й не дала піти...

Той, що співав, замовк, і людва — інша людва — заплескала в долоні. Цього разу Улія спромоглася розрізнити окремі слова: ну, Саню, ну, хлопче, ти даєш...

Виходить, цей осібний, що випав з людви на здивованих очах Улії, себто цей, що співав, називається Саня, Хлопець...

Вона пішла вперед, нітрохи не вагаючись.

— Ти добре співав, — сказала Хлопцеві так само просто, як проказувала часом ліхтарям: все, мовляв, незабаром залагодиться.

Він дивився на неї згори, з лави, й, здається, не знав, що відповісти.

Хто це, запитувала людва за