Хто знайде траву Амуланг, матиме здоров’я, силу й бадьорість духу. Ця трава не росте там, де її вже бодай один раз розшукали. Завжди шукай її в іншому місці. І ще пам’ятай: трава Амуланг нічим не відрізняється від всіх інших трав, що ростуть довкола. Знайти її може лише той, хто відзначений долею.

Калмицька казка

* * *

...Письменник пише книгу. Про кого? Кому? Навіщо? Він вигадує героїв, сюжет, ситуації. Коротко кажучи, він творить небувалий світ, психомодель подій, що відбулися в його чутті, умі, уяві.

Хай не говорять мені про реалізм, про документальність тощо. Будь-яка книга — вигадка, бо реальне хіба можливо повторити або відтворити ? Кожне почуття, подія, явище, сутність або мить — унікальні й самодостатні. Тому відтворити їх в умі або почутті інших людей з допомогою книги, кіно, музики, полотна — марна річ! Тим більше неможливо передати певну ідею, вигадуючи неіснуючих героїв та ситуації, тобто формуючи так званий художній твір.

Ми ще не пізнали світу, в якому живемо. Ми ще не відаємо тайни власного буття. Quo vadis? (Куди прямуєш?) — цей крик звучить впродовж віків. Додавання до нерозгаданого світу множества нових псевдосвітів з допомогою «творчості» ускладнює буття до безкінечності... Тому найясніше можна передати читачеві спогади (або спробу спогадів) про власне, індивідуальне сприйняття життя, пробудження духу, сумнів, прагнення, осяяння, падіння і піднесення.

Вітаю вас, Друзі, тих, котрі читають ці рядки! Якщо вони вам прислужаться, як віхи у ваших шуканнях, прагненні до Свободи Духа — я буду щасливий. Якщо ні — ми разом з вами, сміючись, розпалимо веселе багаття на гірській стежині і швиргонемо ці сторінки в полум’я Вічного Агні. Вони бодай зігріють наші замерзлі руки. І не станемо печалитися про марно здійснену працю: всі зусилля на шляху до Великої Радості тчуть безсмертне вбрання душі...

Вітаю вас, Вороги, котрі вирішили прочитати ці рядки, щоб завдати мені вирішального удару! В моєму серці відсутня ненависть, бо нема в цілім Всесвіті нічого сущого, що варто було б ненавидіти, окрім невігластва. Та невігластво не буває вічним, тому ваші маски, Вороги, — тимчасові. Промайне епоха дисгармонії, і ми з вами зустрінемося на тій же Гірській Стежині. Це трапиться неодмінно! А поки що — прагніть за мною в невпинному переслідуванні. Це — чудово! Як промовляють Учителі Сходу: хто переслідує Сина — той прийде в Дім Вітця!

Отже, почнемо...

Сам не відаю, де завершиться цей потік пошуку. Не знаю, якої форми вимагатиме мисль і почуття для тотожного вияву. Може, треба буде згадати сновидіння, мрії, видіння. Адже все це жива тканина формування духу й серця! Може, вплететься в плоть оповіді вірш або казка, притча чи спогад інших віків та сфер?! Можливо, в плин роздумів упаде, мов метеор з космосу, випадкова мисль, психологічний малюнок, афоризм, відгомін несподіваних зустрічей?!

Не варто говорити про марність «несподіванок» та «випадковостей». Може виявитися, що саме вони — Іскри Правдивого Буття, які інколи прориваються до нашого, закованого детермінізмом та регламентацією, світу, до прадавнього інферно, обплутаного павутиною «законів», до темної сфери, котра задихається в і безнадійності та невігластва...

* * *

Звідки я з’явився?

Дивне запитання. Дитяче запитання. І все-таки — не лише лелеки та грядки з капустою, але й точне знання фізіології та процесів зачаття не дадуть відповіді.

Ми бачимо зовнішні події: вагітність, зародження живої грудочки, повільне дозрівання нової мислячої істоти (втім, спочатку далеко не мислячої). Це для нас, для спостерігаючих. А що відбувається у внутрішньому світі дитини? Чи це лише фізіологічна машинка, біокомп’ютер, підготовлений природою для запису соціальних та всяких інших програм? Тоді звідки такі разючі відмінності? В одній і тій же сім’ї виростають генії і виродки, злочинці й ніжні альтруїсти, трударі і ледарі. Чому?

Відповіді шукалися й давалися впродовж тисячоліть. Було там всього: містичне падіння ангелів, котрі перетворилися в чортів і повинні в нижчій сфері спокутувати свою зраду; доктрина перевтілення душ, що отримують відплату або нагороду Карми (закону причин і наслідків) за розмаїті дії в різних життях; механістичні моделі Світу, в котрих життя малюється випадковим сплетінням атомів; агностичні вчення про непізнаванність Буття, про його абсурдність та випадковість.

Гадаю, що марні будь-які пояснення. Тому, що для пояснення потрібні попередні докази чи аксіоми, а ті докази або аксіоми вимагають інших доказів, а всі знають, що аксіоми приймаються на віру... і так далі, і тому подібне... Ми потрапляємо в зачароване коло логічного змія, виснажуючи мислення в безплідних пошуках Першооснови.

А чому б не прийняти явище як воно є? Хіба не достатньо того, що воно є? А раз воно єсьм, отже, воно частка Всесвіту. Це чудово: частка Всесвіту! А може, не частка, а цілий Всесвіт у неповторному вияві. Тому з’ясувати цю неповторність, унікальність неможливо, бо щось подібне відсутнє в цілій Безмежності ! Як же можна ЩОСЬ пояснити, коли йому нема й не було (і ніколи не буде!) аналога, тотожності? Хтось заперечить: є групи схожих явищ, з допомогою яких ми класифікуємо ці явища для наукового вивчення та пізнання.

Саме тут головна біда сучасної науки і всього пізнання, котрі заплуталися в ілюзії всемогутності числової математики і аналітичного методу, розірвавши світ Цільності та Єдності, світ неповторних проявів на нівельоване, інкубаторне множество, що висушує Корінь Життя спекою раціоналізму. Але про це — річ попереду. А тепер — про ту мить, коли в саманній хаті, серед херсонського степу, під завивання хурделиці, закричало, захлинулося відчайдушним плачем безпомічне дитя яке згодом стало автором оцих рядків...

Отже, у сім’ї українського коваля народився син, людське немовля, житель XX віку від Народження Христа, на планеті Земля — третьому супутнику Сонця, жовтої зірки на околиці Галактики — зоряної спіралі, що входить до ще величнішої мета-галактичної сім’ї і т. д...

Я навмисне змалював ієрархію адреси місця мого «народження», щоб підкреслити абсурдність нинішніх уявлень космогоністів та заплутаність часово-просторових координат. Адже всі ці координати — лише утвори нашого розуму. Не більше! Вони — лише відображення нашого страху, що заважає збагнути себе в самодостатності, як ми є в