П'єр Буль Загадковий святий

З французької переклав Степан Пінчук

Найдорожчій, завжди чуйній подрузі, милосердя якої навіяло мені цю моторошну історію.

П.Б.

I 

1 

Незнайомець дійшов до лепрозорію, коли над долиною опускалося сонце. Він спинався нерівним кроком по схилу Гори Недужих, то важко опустивши плечі й понуривши голову, мовби стомлений до краю, то випростуючись на весь свій високий зріст і додаючи ходи. Помітно було, що він насилу долає втому, і це відбивалося на його напруженому обличчі. Здавалося, йому вже збайдужіла і мета його подорожі і можливе запізнення. Попри спекоту, він був у рудій вовняній рясі, що сягала майже до п'ят. Обличчя помережали брудні патьоки поту впереміш із пилом. Біля хреста, що позначав вхід до царства прокази, він присів на камінь, поклав обіч прочанський ціпок з убогим клуночком на ньому й, важко дихаючи, знесилено заціпенів.

Та невдовзі підвівся — від постаті його одразу побігла по землі довжелезна тінь, паралельна тіні від хреста. А погляд його враз ніби спалахнув, худе, вилицювате обличчя просвітліло. Біля монастирського муру, що обносив і містечко, він помітив брата Роза: той дивився, як заходить сонце, і чекав пори, щоб дзвонити до вечірні. Брат Роз і настоятель були єдині, хто лишився в притулку для прокажених. Проказа вбиває повільно, любив повторювати лікар Жан Майяр. Та врешті-решт вона доконала всіх ченців, окрім, звичайно, тих, що вмерли своєю смертю од старості. Ті, хто прибув сюди, коли колонія ще засновувалась, тобто за часів короля Людовіка Святого, віддали Богові душу, і вже давно ніхто не з'являвся їм на заміну. Брат Роз був чи не останній старожил у монастирі. Він прибув сюди ще на початку століття, зовсім молодим хлопцем. Недуга торкнулася його лише через багато років, бо дуже селянське тіло доблесно опиралося їй. І в шістдесят років вона не особливо зачепила його, хоч ознаки її були помітні і на руках, і на обличчі. Ще жвавий, він був у лепрозорії незамінним: прислужував настоятелеві під час церковних треб, дзвонив до відправ, ходив коло прикутих до ліжка хворих, носив за лікарем ліки, наглядав за роботою в полі. А ще ховав померлих, бо ж проказа, хоч вбиває і повільно, зате невблаганно.

Незнайомець, на очах у враженого брата Роза, перетнув означену хрестом межу й заквапився до нього. Але раптом зупинився, ніби розчарувавшися, що завважив чернечу рясу й накидку, ніби прикро вражений, що побачив того, кого побачити не сподівався. Однак придивившись, помітив на обличчі ченчика ознаки, які свідчили про багато що: обрезклі повіки й брови, розпухлі губи, роздутий ніс, лискуча, як поверхня рогу, шкіра на чолі, голова, вкрита суцільним твердим струпом. На ці ознаки, що викликали огиду й жах, він начебто збадьорився, його очі знову спалахнули, а щоки від дивного збудження зарожевіли.

Незнайомець знову рушив до ченчика, який застережливо виставив перед собою худющу руку. Але той порух не подіяв на прибульця, бо він квапливо наближався. Що могло б збентежити брата Роза, якби взагалі щось могло збентежити прокаженого з Гори Недужих.

Проте прибулець не виказував ніяких лихих намірів. Він зупинився біля ченчика, опустився на одне коліно і, схопивши його руку, притяг її до вуст і став палко цілувати. Ченчик, щойно минуло перше заціпеніння, рвучко висмикнув руку, відсахнувся назад і знову виставив перед собою розчепірену долоню.

— Відійди, чужинцю! Невже не знаєш, що ти в лепрозорії? Чи гадаєш, що моя чернеча ряса захистить тебе від зарази? Я не ношу червоної нашивки і не маю калатала, бо тут усі свої. Ми ніколи не виходимо за хрест, і ніхто з долини не провідує нас. Але поглянь на моє обличчя. Я прокажений, як і всі на цих пагорбах.

— Знаю, брате мій, — відповів незнайомець, — саме до Гори Недужих Всевишній і спрямував мене. Я цілком свідомо прийшов до прокажених, і ти перший, кого я зустрів. Тож поцілуй мене, брате, з дороги.

Брат Роз затремтів. Його, що звик чути лише хрипкі голоси прокажених, до краю зворушив глибокий і напрочуд низький голос. 1 раптом його охопило відчуття, що такий голос свідчить про надприродність прибульця. Незнайомець знову наблизився з розпростертими обіймами. А що ченчик і не думав опиратися, то пригорнув його до себе і довго цілував спотворені проказою щоки.

А очамрілий брат Роз, захмелілий від чарівного запаху, яким напоював його подих чужинця, вже достеменно знав, хто він. Раптове осяяння освітило його наївну душу. Щойно незнайомець послабив обійми, як він, навіть не вклонившись, повернувся й припустив до лепрозорію. Біг до монастиря і горлав:

— Святий, святий! Брате настоятелю, Всевишній послав нам його... Святий!..

2

У ті часи, за владарювання Філіппа Валуа, лепрозорій на Горі Недужих, одрізаний від решти світу, жив своїм життям. Він являв собою царство, що корилося особливому володареві, — вражене недугою царство прокази, яке викликало страх і ненависть у здорових людей. Ніхто з мешканців долини не важився наблизитися до узніжжя гори, а якби прокажений надумав пуститися до довколишніх сіл, йому було б непереливки. Межу, позначену хрестом, ніхто не смів порушувати.

Лише коли прибував черговий хворий, прокажені здаля могли побачити здорових людей. Того дня своєрідна процесія долана і огидою, і страхом водночас на чолі з священиком піднімалася на гору, невблаганно поганяючи приреченого перед собою, а той, скоряючись лихій долі, слухняно плентав попереду юрби і не думав опиратись. Вила, якими дехто розмахував, були ні до чого. Він зупинявся біля хреста, крутив новеньким калаталом, що зблискувало на сонці, а переслідувачі пронизливо кричали здаля. Превелебний настоятель Тома д'Орфей тяжко зітхав, чуючи цей жахливий шарварок. Він ступав за огорожу і підходив сам або ж із братом Розом, бо селяни не стерпіли б стількох прокажених. Священик зоддалік вигукував ім'я новоприбулого, засвідчував, що здійснив над хворим поховальний обряд, як велить закон, повідомляв кілька коротких новин і цим завершувалося: супровід хутко повертав назад. А вигнанець поруч із настоятелем неквапливо вступав у царство прокази.

Те царство було зовнішнім світом у мініатюрі, мало свою ієрархію і свої соціальні контрасти. Настоятель пробував поламати перепони, які виростали поміж, різними хворими, але давно збагнув марність своїх намагань. Магістр Жан Майяр, не тільки досвідчений лікар, а й філософ, наводив йому щоднини безліч доказів того, що без цього годі існувати будь-якому суспільству. А тут йшлося про суспільство, що складалося лише з прокажених.

Проказа сама