й розчарування. Або от рукопис, називається “Індіанці”, тут він пише про марсіан: вони – індіанці космосу, їх вигнали і винищили, як за давніх часів індіанські племена: чероків, ірокезів, чорноногих. Випийте, Боултоне, випийте!
Наприкінці другого місяця Том Вулф повернувся на Землю.
Він повернувся в полум’ї, як у полум’ї вилітав, ходою велета перетнув космос і ввійшов у дім Генрі Уїльяма Філда, до бібліотеки, де на підлозі громадилися купи жовтого паперу, списаного олівцем чи вкритого друкованими рядками: ці купи треба було розділити на шість частин, вони складали шедевр, створений неймовірно швидко ціною надлюдськи впертої праці і в постійному розумінні того, що хвилини минають невблаганно.
Том Вулф повернувся на Землю, він стояв у бібліотеці Генрі Уїльяма Філда і дивився на громаддя, породжене його серцем і його рукою.
– Хочеш усе це прочитати, Томе? – спитав старий.
Але той похитав масивною головою, широкою долонею відкинув назад кучму темного волосся.
– Ні, – мовив, – боюся починати. Коли почну, заманеться взяти все це з собою. А мені ж не можна забрати це додому, чи не так?
– Не можна, Томе.
– А так хочеться…
– Нічого не вдієш, не можна. Того року ти не написав нового роману. Те, що написане тут, мусить і залишатися тут, а що написане там, мусить залишатися там. Нічого не можна змінити.
– Розумію. – Тяжко зітхнувши, Вулф сів у крісло. – Втомився я. Страшенно втомився. Важко все це було. Але й здорово! Котрий же сьогодні день?
– Шістдесятий.
– Останній?
Старий кивнув, якусь хвилю обоє мовчали.
– Назад у тисяча дев’ятсот тридцять восьмий, на цвинтар, під камінь, – мовив Том Вулф, заплющивши очі. – Не хочеться мені. Краще б мені не знати про це, жахно таке знати…
Голос йому урвався, він сховав обличчя в широкі долоні й закляк.
Двері прочинилися. Ввійшов Боултон зі склянкою в руці й став позаду крісла, в якому сидів Том Вулф.
– Що це у вас? – запитав старий Філд.
– Давно знищений вірус, – відповів Боултон. – Пневмонія. Дуже давня і вельми небезпечна хвороба. Коли пан Вулф прибув до нас, мені, звичайно, довелось його вилікувати, аби він міг упоратися зі своєю роботою; маючи нашу сучасну техніку, це було дуже просто. Культуру мікроба я зберіг. Тепер, коли пан Вулф повертається, йому треба знову прищепити пневмонію.
– А якщо не прищепити? – Том Вулф підвів голову.
– Якщо не прищепити, він одужає в тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році.
Том Вулф підвівся.
– Тобто як? Одужаю, стану на ноги, там у себе, і обдурю гробарів?
– Саме так.
Том Вулф втупився в склянку, рука конвульсивно здригнулась.
– А що, коли я знищу цей ваш вірус і не піддамся вам?
– Аж ніяк не можна.
– А все-таки… якщо?
– Ви все зруйнуєте.
– Що – все?
– Зв’язок речей, перебіг подій, життя, всю систему того, що є й що було, ви зруйнуєте те, чого ми не маємо права змінити. Ви не можете все це порушити. Вихід лише один: ви повинні вмерти, а я повинен про це подбати.
Вулф подивився на двері.
– А якщо я втечу і повернусь без вашої допомоги?
– Машина Часу під наглядом. Ви не можете вийти з цього дому. Мені доведеться силоміць повернути вас сюди і зробити щеплення. Я передбачив, що під кінець будуть ускладнення, і зараз унизу напоготові п’ять чоловік. Варто мені лише гукнути… самі бачите, це марна справа. Ну от, так краще. Отак.
Вулф позадкував, озирнувся, подивився на старого, в вікно, обвів очима простору кімнату.
– Пробачте мені. Так не хочеться помирати. Ох, як не хочеться!
Старий підійшов до нього, стис йому руку.
– А ти дивись на це так: тобі пощастило зробити нечуване – виграти у життя два місяці, ти написав ще одну книжку – останню, нову книжку! Подумай про це – і тобі стане легше.
– Спасибі вам за це, – поважно сказав Томас Вулф. – Спасибі вам обом. Я готовий. – Він закачав рукав. – Робіть ваше щеплення.
І поки Бултон робив свою справу, Вулф вільною рукою взяв олівець і на першому аркуші першої частини рукопису написав два рядки, потім вів далі:
– В одній моїй давній книжці є таке місце, – він нахмурив чоло, пригадуючи: – “…про вічні мандри і про Землю. Хто володіє Землею? І для чого нам Земля? Щоб мандрувати нею? Чи для того нам Земля, аби не знати на ній супокою? Кожен, кому потрібна Земля, матиме її, залишиться на ній, знайде спокій на малому клаптику й залишиться в тісному її кутку навіки…”
Якусь хвильку він помовчав.
– Ось вона, моя остання книжка, – сказав тоді й на чистому жовтому аркуші величезними чорними літерами, міцно натискаючи на олівець, написав: ТОМАС ВУЛФ – ПРО БЛУКАННЯ ВІЧНІ ТА ПРО ЗЕМЛЮ.
Він схопив купу списаних аркушів, на мить притис до грудей.
– Як би я хотів забрати оце все з собою. Ніби розлучаєшся з рідним сином!
Він відклав рукопис, ляснув по ньому долонею, нашвидку потис руку Філдові й подався до дверей; Боултон рушив слідом. На порозі Вулф зупинився, освітлений передвечірнім сонцем, величезний і величний.
– Прощайте! – вигукнув він. – Прощайте!
Грюкнули двері. Том Вулф щез.
– Пане Вулф!
– Що?
– Ви нас так налякали, пане Вулф, ми вже думали, що ви щезли!
– Щез?
– Де це ви поділися?
– Де? Де подівся? – його вели нічними коридорами, він покірливо йшов. – Ех, якби я й розповів вам, де… ви однаково не повірите.
– Ось ваше ліжко, даремно ви встали.
І він ліг на біле смертне ложе, від якого віяло ледь відчутними чистими пахощами рокованого йому скону, близького скону, що пах лікарнею; ледь він торкнувся цього ложа, як воно поглинуло його, огорнуло запахом лікарні і холодною крохмальною білизною.
– Марс, Марс, – шепотів велетень у нічній тиші. – Моя краща, найкраща книга, вона ще буде написана, буде надрукована, колись, через три століття…
Його дихання урвалося. Томас Вулф помер.
Минають роки, на могилі Томаса Вулфа знову й знов з’являються квіти. Здавалося б, нічого дивного, адже стільки людей приходять йому поклонитись. Але ці квіти з’являються щоночі. Ніби падають з неба. Величезні, кольору осіннього місяця, вони пломеніють, іскряться прохолодними видовженими пелюстками, вони ніби біле й голубе полум’я. А ледь повіє передранковий вітерець, вони обсипаються срібним дощем, білі іскри бризкають і тануть у повітрі. Минуло вже багато літ відтоді, як помер Том Вулф, а квіти з’являються знову й знов…
ЛитВек: бестселлеры месяца
