часу посвідчення особи почали використовувати по всій країні. Лопесове поліцай затримав у руках трохи довше від інших.

– От що, хлопці, поверніться, ляжте на капот і витягніть ноги. Я вас обшукуватиму.

Він витяг пістолет – поліцейський «Позитив» 38 калібру.

– В чому справа? – обурився Лопес. – Ми звичайні проїжджі.

– Робіть, що наказано, – відрубав поліцай. В нього був високий, неначе хлоп’ячий голос. – Здається мені, що ви, або хтось страшенно на вас схожий, попрацював в одному з місцевих банків.

– Ніякого банку ми не грабували, – знов непідробно запротестував Лопес.

– Тоді вам нічого хвилюватися. Витягуйте ноги і не примушуйте мене повторювати двічі.

– Чорта з два! – вилаявся Лопес.

Під час розмови руку він тримав на пістолеті. І зараз вистрелив, не виймаючи його з кишені. Поліцай заточився і впав, куля влучила йому в стегно.

І почалося справжнє пекло. Не встиг Гарольд отямитись, як на вулицю повибігали озброєні чоловіки. Неначе мешканці Лісвілля тільки те й робили, що сиділи вдома з рушницями напоготові й чекали, поки щось станеться. Почалася стрілянина, і шлях до машини було перетято.

Гарольд з bandidos насилу встигли добігти до рогу будинку і пустилися навтіки. Гарольд, тримаючи Лопеса на плечах, біг до лісу, який починався одразу за містом. За ним ледь встигав Чато.

– Ч-чорт! – раптом вигукнув товстун, ротом у нього пішла кров, і він упав.

За ним упав Маноло, а тоді вже почався ліс. Гарольд не зменшував швидкості, праворуч від нього біг Естебан. Потім упав і він. Гарольд біг далі один, розмахуючи вільною рукою, а другою притримуючи Лопесові ноги.

Ліс закінчився, далі було болото. По кісточки пробираючись у багнюці, Гарольд прислухався, коли затихнуть звуки погоні

Він отінився біля якоїсь річечки, або заболоченого рукава, як її там називати, на березі якої було влаштовано щось на зразок підмостків, з припнутим до них одним-єдиним човном. Навкруги не було ані душі.

– Що ж, Лопесе, – сказав Гарольд, – доведеться перетворитися на моряків.

Той не відповідав. Уважно оглянувши його, Гарольд зрозумів, чому Лопес дивиться на нього скляними очима. Одержавши три кулі в спину, Малюк з Кетскіла врятував йому життя, хоч він того зовсім не збирався робити.

– От прокляття! – вигукнув Гарольд і обережно опустив Лопеса на землю.

– Пробач, друзяко, – звернувся він до трупа. – Я так старався. Прикро, що ти не побачиш своєї комуни. Доведеться комусь іншому тебе поховати, інакше я, чорт забирай, певен, що школи не потраплю на Есмеральду.

Він одв’язав човна, узяв весло й відштовхнувся від підмостків.

7

Він веслував цілий день. У зеленій слизькій воді плавали стовбури дерев і якесь гілляччя. Не те, що вдома, де вода в озерах була кришталево-чиста, хоч і нежива. Гарольду вперше довелося веслувати, але він швидко набив руку. Пістолет був захований у рюкзак. Більше зупинятися хлопець не збирався.

Якщо ця річка тягнеться аж до Флориди, весь шлях він здолає у човні.

Але швидко не попливеш. Хоч Гарольд і докладав усіх зусиль, але, як він вирахував, робив не більше двох миль на годину. Якщо так і далі піде, він і за рік до Флориди не дістанеться. Одначе, краще триматися води, доки не відпливе подалі від Лісвілля.

Увечері він припнув човна до мангрового дерева й так проспав у ньому всю ніч. Вранці доїв останній шматок м’яса і вирушив далі. Веслував майже весь день. Ближче до вечора відчув голод, але їжі лишилося дуже мало. Так-сяк повечерявши, заснув.

На ранок знов вирушив у путь, але швидко опинився в болоті. Гребти ставало дедалі важче. Йому раз по раз траплялися мертві тіла, напівзанурені у воду, мов колоди.

На березі річки чи рукава, що там воно було, він побачив самітний причал і підплив до нього. Прив’язавши човна, виліз на берег.

Опівдні він досяг руїн якогось міста. Напевне, Саванни. Воно простягалося на кілька миль і на перший погляд видалося йому геть безлюдним. Але Гарольд швидко зрозумів, що неподалік, за рядами пограбованих будинків, хтось від нього ховається, сполохуючи круків та мишоїдів.

Він дістав з рюкзака свою «сорокчетвірку», але не став витягати її з-за пояса, коли той чоловік, вийшовши з проходу між двома спаленими будинками, опинився перед ним. То був невисокий ставний старий із хмаркою сивуватого волосся навколо лисини. Він трохи скидався на божевільного, але небезпечним не здавався.

– Ви не збираєтеся на мене нападати? – поцікавився він.

– Та звісно ж, ні, – відповів Гарольд. – А ви?

– Я небезпечний тип, – повідомив старий. – Та лише тоді, коли йдеться про словесні сутички.

Вони всілися біля руїн колишнього кафе. Чоловік, який назвався професором, був мандрівний вчений, що читав лекції з багатьох питань в усіх містах, через які проходив. Виявилося, що їм із Гарольдом по дорозі.

– Про що ж ваші лекції? – запитав Гарольд.

– Про все. Одна з моїх найулюбленіших – тема номер 32 «Чому людство не здатне розвиватися стабільно».

– Якось смішно звучить, – зауважив Гарольд.

– Ви ж розумна молода людина, – сказав Професор. – Саме в цій лекції я доводжу, що розвиватися стабільно ми зможемо лише покінчивши з невірою у власні сили. Коли люди повірять у себе, вони збагнуть, що все їхнє попереднє існування, яке воно було досі, нікчемне. Нікчемність – ворог роду людського, гірший навіть від диявола. Можна, звичайно, сперечатися, що великі цивілізації доколумбової Америки зникли через те, що усвідомили, які вони нікчемні порівняно з іспанськими завойовниками. Однак індіанці бачили в іспанцях щось таке, чого своїм розумом осягти не могли, та навіть і не намагалися. Отож їх іспанці і знищили. Звідси нікчемність і загибель цивілізацій. Вони вважали іспанців богами, бо індіанські племена дуже відстали в своєму розвитку. Вони вірили, що їх перемогли не люди, а боги.

Гарольд кивнув:

– Нічого не вдієш, коли тебе винищують боги.

– Вони зазнали поразки від Weltanschaung^[6] нової технології. Нова технологія змінює довколишній світ, даючи можливість одержувати все нові й нові перемоги над природою, – вів далі Професор.

– Чи нема у вас, часом, чогось поїсти, Професоре?

– Я якраз збирався запитати у вас про те саме.

– Тоді можна йти далі.

– Безсумнівно. А дорогою я можу процитувати вам дещо з лекції номер 16 «Про втрату автономії».

– То починайте, – запропонував Гарольд, – Мені подобається вас слухати, Професоре.

– Люди намагаються забутися за допомогою любові, війни, полювання, будь-яких інших веселих або жорстоких розваг, аби лише не думати про те, що вони не можуть існувати автономно, що вони не боги, а всього тільки ланка у величезному