паперового дива. А вранці виходжу на двір, дивлюся — лежить папір на землі, розм’яклий від роси, розлізлий, такий жалюгідний, і навіть не ворухнеться. Я його коп ногою — нічого. От я вже душу відвів тоді, пошматував того папера на дрібнісінькі клаптики і по вітру розвіяв, наче попіл казкового змія. Дід мій дивився і всміхався у вуса. Він ні на макове зерня не йняв віри Маньчиним чарам. Це мене так допекло, що я ні про що вже не мріяв, тільки аби й з дідом яка пригода лучилася, а що мрії ніяк не збувалися, то вирішив сам наслати чари. Одного разу взяв та й усі дідові цвяхи, які були, позабивав у колоду. Перед тим, правда, я вже психологічно підготував свою сім’ю, настирливо розпускаючи чутку, що Манька неодмінно помститься дідові за його невіру. Доля, однак, повернулася до мене потилицею: в ту хвилину, коли я в захваті стрибав на одній нозі і кепкував з діда, моя близька знайома — незабутня тріпачка — підступно підкралася до місця, яке її пам’ятатиме до смерті, й засвідчила свою повагу вилясками не менш гучними, ніж мій власний вереск.

Манька вдягала одну й ту ж чорну сукню, великі чоловічі шкарбани і вічнозелену ярмулку. Не можна сказати, щоб голос її нагадував спів жайворонка чи срібне дзюрчання струмка. Це був голос, що лунав з горлянок сажотрусів, шматтярів та вуглярів, але тепер, коли ці романтичні професії позникали, важко знайти іншу аналогію, щоб уявити голос Чорної Маньки. Вона і в молодості, очевидно, особливого успіху не мала, бо ні чудові чорні вуса, ані гладеньке темне личко, ані в міру перебитий ніс і пухкенький від вуха до вуха ротик не знайшли бажаючих посісти все це багатство. Спочатку ще голила свої вуса, але, переконавшись, що в цьому нема жодної потреби, оскільки вона все одно «страшна, як Чорна Манька» (люботинська приповідка) покинула теє марне діло і дала волю рости, як їм захочеться, а що вуса перед тим були часто стрижені й голені, то захотілося їм тепера розростися так буйно, що Манька стала схожа на хвацького гусара. Пан Буслик завше, коли її здибав, захоплено вигукував: «Оце вуса, як у Джуса!» Що воно за проява той Джус, встановити не вдалось.

Взагалі, героїнею нашої історії є не так Чорна Манька, як небога Марта, яка по смерті тітки поселилася тут і в спадок дістала, крім хати, ще й тітчине прізвисько й пісеньку. Правда, останнє надбання продовжувало жити лише в устах дітлахів, бо сусіди хутко звикли до Марти і заприятелювали. Але дух Чорної Маньки ще довго витав над Люботином, і навіть через великий проміжок часу, коли я спробував відтворити давні події, в розмовах з сусідами незмінно, крім Марти, фігурувала ще її тітка, яка так і залишилася легендою нашого міста. До всього ще й смерть її обросла такими непролазними нетрями розмаїтих чуток і здогадів, що якби все те хтось старанно позаписував, то разом з іншими переказами мали б ми цілий епос про Чорну Маньку. Я б його назвав так: «Дивовижне життя й пригоди Чорної Маньки, панни». На жаль, цей епос і досі повністю не записаний, а тому й не вдається нам заткнути за пояс ні «Іліади», ні «Махабхарати», і грек не буде кусати губи, і не з’їсть індієць з заздрощів своєї власної чалми.

Як там було насправді, важко сказати. Може, Чорну Маньку й забили розбійники, поласившись на її «добро», а може, забрав із собою диявол, бо в ніч смерті бачив дехто комету, що залетіла в димар Маньчиної хати, а може, й сама вмерла, бо вже була в літах.

Пан Буслик, який не мав жодного відношення до столярки, сам згодився витесати труну — власноручно й безкоштовно. А щоб не помилитися в розмірах, не маючи більш підходящої речі на те діло, узяв на Маньчиній кухні макогона і тим ото макогоном зміряв її від стіп до голови. Йдучи додому, всю дорогу бубонів, наче яку молитву, під ніс: «п’ять макогонів… п’ять макогонів…» Як на те, макогін Бусликової був меншим од Маньчиного і, звісно, труна вийшла закороткою. Бусликова тільки руками сплеснула:

— Ото недотепа! Та чи ти, діду кальварійський, не міг її макогона з собою прихопити? Хіба не дошолопав своєю квадратовою головою, що макогони різні бувають?

— Ба, коли б знаття, що в куми пиття. Я в макогонах не спецяліст. Як ти така мудра, тра було тобі самій міряти.

— А що — й зміряла б.

— Мо’, ти б і труну зробила?

— І зробила б.

Бусликова була дебелою молодицею, і можна не сумніватися, що хто-хто, а вона з цією роботою справилася б куди кебетніше.

— Чого ти напосілася? — образився пан Буслик, закопиливши нижню губу. — Подумаєш, закоротка. Що їй там — кватирантів тримати?

— Не варнякай дурниць! Ти, тумане вісімнайцятий! — гримнула Бусликова, аж безмежні перса заходили ходуном під далеко не безмежною блузкою. То був лихий знак, і її чоловічок умить почав зменшуватися на очах і зменшуватися, а голосочок його тоншати і тоншати, і то вже не був пан Буслик, а маленьке хлопченя, впіймане на якісь капості, що ось-ось зарюмсає.

— Я зроблю другу, тіко не кричи, — пропищало те хлопченя і до вечора змайструвало іншу труну. Ту, першу, пан Буслик хотів розібрати, але Бусликова не дала: «Я в ній тісто міситиму — чого добру пропадати».

У день похорону довкола Маньчиної хати яблуку ніде було впасти. Гріб люботинської легенди понесли пан Буслик, Мицьо, Дзюник і мій дід. Процесія запрудила вулицю, і бідолашні авта, мов сироти, поприпадали до стін, а один водій, наче равлик, висунув голову з вікна й спитав:

— Кого ховають?

— Чорну Маньку!

— Я думав, якого міністра.

На цвинтарі пан Буслик виголосив промову, якою довів до сліз усіх присутніх жінок, після чого труну почали забивати цвяхами, а коли прийшло спускати в могилу, то раптом помітили, що вона занадто легка.

— А, бігме, легша стала, хоч і з покришкою! — вигукнув Дзюник.

Звідки-незвідки взялися крук з котом і сказали: «Карр-мняв!»

— Тут щось не те, — похитав головою пан Буслик і, впавши на коліна та прискаливши око, почав зазирати в шпарки, бо ж кажу — столяр він був абиякий, а того й шпарок на палець не бракувало.

Всі заніміло дивилися на пана Буслика, й коли він заверещав, мов недорізане великоднє порося: «Вона порожня!», натовп охнув і почав хреститись. Якась бабця прошепотіла: «Я так і знала» і беркицьнула на чиїсь блискавично підставлені руки. Тим часом віко підважили. Труна була порожня.

— Та як же се? Та же ми її оцими-во руками… Та й бачилисьте всі, га? Як же се? — бідкався Дзюник, який перед війною спеціалізувався по чужих кишенях та квартирах, та, хоч і покинув те лепське заняття, проте й досі дуже переживав, коли десь траплялася крадіжка, щоб, бува, не подумали про нього. Через те він і був переляканий не на жарт — ану ж впаде підозра, що це він, Дзюник, поцупив з труни Маньку, бо чи ж не відомо всім,