Ґабріель Марсель
БУТИ І МАТИ

Тарас Возняк Ґабріель Марсель в українському контексті

Ця книга є однією з перших спроб запропонувати українському читачеві у більшому обсязі філософський доробок одного з чільних мислителів нашого часу — Ґабріеля Марселя. На вибір автора вплинули чинники і випадкові й не випадкові. Щонайперше слід сказати, що переклад робіт Марселя здійснювався вже давно. І помиляються ті, хто гадає, що праця над українським перекладом світової філософської класики не велася. Можливо, без державних субсидій чи тематичних планів, однак навіть у тій безнадійній ситуації вона все ж відбувалась. Хоча, хтозна, можливо, саме такі рамки для зосередженої і незалежної роботи й потрібні. І велася ця робота по обидва боки «залізної» завіси. Пропонований шановному товариству текст Марселя теж опрацьовувався у самому зеніті епохи застою, коли не могло бути й мови ні про яку публікацію, а чи навіть просте копіювання єдиного рукопису перекладу. І аж тільки тепер ми маємо змогу запропонувати широкому загалові не тільки спробу першої інтерпретації текстів Ґабріеля Марселя по-українськи, але і зразок українського самвидаву кінця сімдесятих початку восьмидесятих як свідчення того, що українська філософська думка таки жевріла у, можливо, нечисленних, проте все ж функціонуючих напівмистецьких, напівлітературних гуртках.

Метою таких перекладацьких спроб був не просто переклад тексту чи твору, як виглядає на перший погляд. Тут йшлося не так про переклад твору, як про вироблення української філософської мови (не термінології) та про якесь наближення до філософської інтерпретації українською мовою певного конкретного автора. В даному випадку — філософської мови Ґабріеля Марселя. Хоча так само це стосується й інших філософів. Принаймні, так бачили своє завдання ті, хто реально брався за цю справу. Власне у цій інтерпретації, попри всі неминучі недоліки першого перекладу, я і хотів би бачити головне завдання публікації. Бо, як на мене, то помилялися і ті, хто гадає, що в українській мові нічого не робиться, не перекладається (що є працею філософською), не пишеться, не дискутується, так помиляються і ті, хто простим механічним перекладом, простим перемиканням реґістра з мови на мову (з російської на українську) хочуть «видати на-гора» українську філософську продукцію. Це далеко не так, і з цим, гадаю, стикнеться багато читачів цієї книги. Нам ще доведеться багато працювати, щоб ми могли і формулювати, і відчитувати, ба, навіть, сказав би — екзистувати в українській мові. Бо ж мова зовсім не є простим механічним знаряддям нашого філософування, засобом, з допомогою якого ми лишень висловлюємо свої думки, а навпаки — самим матеріалом філософування. Кожен з мислителів не тільки виробляє специфічну філософську мову, катеґоріальний чи логічний апарат, але й працює у матеріалі реальної живої мови. Марсель творив не тільки у класичній латинській традиції, не тільки продовжував екзистенціальну лінію католицької думки ще з часів Авґустина, але й працював у живій французькій мові. Так само, як Гайдеґґер (а у його випадку це дуже наглядно) — у німецькій. Ми ж повинні не просто механічно перенести його слова у сучасну українську мову, але й разом з Марселем розбудовувати мову в якій живемо. Причому, пробувати робити це перманентно — від автора до автора, від перекладу до перекладу, нехай навіть одного і того ж твору чи одного і того ж терміну. Власне у цьому випрацьовуванні, шліфуванні мови і полягатиме, як на мене, наш найперший труд. Під мовою тут слід розуміти не препаровану мову словників, перекладів та науки, а матеріал, горизонт, у якому з-бувається людське життя. Тим самим ми розширюватимемо не обсяги філософських словників, а окіл нашого буття. Причому, ця мова повинна стати питомою (свідомо вживаю це галицьке слово) всьому українствові, щоб ми могли не тільки вправлятися у перекладах філософської класики на українську, але й жити, мислити по-українськи. Постійне вироблення та вдосконалення мови повинно зробити її натуральною для нас, вона не повинна ставити перед нами занадто багато технічних проблем у розумінні Марселя, а відкривати чи причащати до справжніх таїнств, знову ж у розумінні Марселя. Мова повинна стати нашою метафізичною, а не проблемною стихією. На разі більшість з нас, з причини своєї освіти чи виховання, все ж часто підходить до неї чисто зовнішньо, або й механічно. І після цього дивуємося «спрощеності» української думки та «неможливості» працювати в українській мові. Але ж власне й роботи у ній, у філософському сенсі, нам всім і бракує. А лише ця питомість, природність, рідність мови єдино й може бути ґарантом успішности і взагалі можливости нашого філософування.

Однак, чому найперше саме Ґабріель Марсель? Чим відрізняється його філософія від інших? Тут ми повинні повернутися до його філософських засад. Як не парадоксально, але ситуація української філософської думки і думки Марселя у чомусь дуже збігаються. Як і Марсель, багато хто з нас починає з «покинутости», «сирітства». Або принаймні з «невтаємничености». Невтаємничености у що? Очевидно, у своє власне буття, тобто у метафізику свого існування. Ми залишаємося і борсаємося у своїх проблемах та реаліях, як і десятиліттями до цього. Однак, попри зовнішні декларації та формальне розкріпачення, не кожному з нас відкрилося сокровенне, найсокровенніше у собі, довкола і поверх нас. Те ж саме було і з Ґабріелем Марселем. Він теж пройшов довгий шлях, щоб у тридцять літ у 1929 році прийняти католицтво і пробувати, так як і ми, пробиватися до стрижня єства як людини так і самого її екзистування перед лицем Сокровенного. Він розпочав свій шлях із свідомого відкидання будь-якої системи та системности у мисленні, принципово відмовився з самого початку від будь-яких уступок доктрині, якою б логічно правильною вона не була. Для нього науково-об’єктивний підхід до дійсности насправді нічого спільного ні з нею, ні тим паче з Тим, що понад нею, не має. Такий підхід, оскільки він «об’єктивізує» все, що досліджує, тобто, по суті «препарує його», є абстрактним і не годиться для справжнього філософського осмислення світу. Марсель звертається до конкретного, життєвого, екзистенціального, тобто на безпосереднє переживання буття, чи у його зрізах (екзистенціальному, релігійному) чи у всій його повні. І саме цим продовжує авґустиніанську апологію віри як єдиного виправдання людини і єдиного можливого шляху до Бога та світу (а, отже, і людини у Його світлі). Він у чомусь, попри всю контраверсійність цієї тези і безсумнівну католицькість мислителя, принаймні у