усієї сили він обрушив булаву на воїна в сяючому шоломі, нівечачи його тіло, але давши волю духу.
Білий вогонь спалахнув над побойовиськом, покидаючи hrоа, а Готмог, зрозумівши, що Ельда є нині вільним, вив від люті і все бив булавою непорушну оболонку. Тоді зірвав зі списа блакитний стяг зі срібними зорями і втоптав його в калюжу крові загиблого воїна.
![Астальдо [Відважний]. Иллюстрация № 32](/icl/i/37/332837/img_35.jpg)
А Фіндекано вже стояв на прямій дорозі на Захід, повитій туманом, але не поспішав рушати… Дух його обернувся і злинув над полем битви, промайнув над військом Гондоліну, котре потроху відходило на південь, і, за страхітливим попелищем, яким пройшли дракони, побачив, як відчайдушно намагається вирватися з оточення Вастаків-зрадників, котрі таки наздогнали Маедросове військо, кіннота Феанаріонів. І як рветься не назад, до рятунку, а вперед, до погибелі, рудоволосий Ельда, котрий замість бойового гасла вигукує його еpesse:
— Астальдо! Мій Астальдо!
І теплий вітерець, торкнувшись його розпаленого обличчя, прошепотів знайомим голосом:
— Живи, Майтімо… Прошу тебе… Живи…
— Нельо! — крикнула вершниця в залляній кров’ю кольчузі, - Нельо, повертаємо… Ти його вже не врятуєш! Нельо! Рятуй хоча б братів!
Тоді Маедрос Високий, кусаючи вуста повернув коня, промовивши стиха:
— Він загинув… Загинув…
І вітерець знову озвався голосом побратима:
— Живи, Майтімо, милий…
А потім був тільки туман, в якому зник білий вогник відважного духу.
Відвага його була подібна до вогню, а стійкість — до скелі; був він мудрим, голос його був прекрасним, а руки — вмілими; любив він честь та справедливість, і ставився по-доброму до всіх Ельфів та Людей, ненавидів же самого лише Моргота; не шукав він для себе ні багатства, ні влади, ні слави, та у винагороду отримав тільки смерть». Дж. Р.Р. Толкієн.
А Фіндекано вже стояв на прямій дорозі на Захід, повитій туманом, але не поспішав рушати… Дух його обернувся і злинув над полем битви, промайнув над військом Гондоліну, котре потроху відходило на південь, і, за страхітливим попелищем, яким пройшли дракони, побачив, як відчайдушно намагається вирватися з оточення Вастаків-зрадників, котрі таки наздогнали Маедросове військо, кіннота Феанаріонів. І як рветься не назад, до рятунку, а вперед, до погибелі, рудоволосий Ельда, котрий замість бойового гасла вигукує його еpesse:
— Астальдо! Мій Астальдо!
І теплий вітерець, торкнувшись його розпаленого обличчя, прошепотів знайомим голосом:
— Живи, Майтімо… Прошу тебе… Живи…
— Нельо! — крикнула вершниця в залляній кров’ю кольчузі, - Нельо, повертаємо… Ти його вже не врятуєш! Нельо! Рятуй хоча б братів!
Тоді Маедрос Високий, кусаючи вуста повернув коня, промовивши стиха:
— Він загинув… Загинув…
І вітерець знову озвався голосом побратима:
— Живи, Майтімо, милий…
А потім був тільки туман, в якому зник білий вогник відважного духу.
Відвага його була подібна до вогню, а стійкість — до скелі; був він мудрим, голос його був прекрасним, а руки — вмілими; любив він честь та справедливість, і ставився по-доброму до всіх Ельфів та Людей, ненавидів же самого лише Моргота; не шукав він для себе ні багатства, ні влади, ні слави, та у винагороду отримав тільки смерть». Дж. Р.Р. Толкієн.