Мобільні телефони, скупка продаж.»

«НКВД» виявилося невеличкою крамничкою, нашвидкуруч переробленою з приватної квартири. Глянувши на назву і ще раз подивувавшись почуттю гумору хазяїна закладу, я бадьоро смикнула на себе білу ручку євро дверей.

Погляд мій вперся у виставку CD та DVD дисків. Повернувшись ліворуч, я уздріла таку ж виставку з комп’ютерними іграми, а за прилавком — патлатого хлопчину, котрий весь поринув у борню з компом. Поруч, біля невеличкої скляної шафочки з мобілками, меланхолійно жувала жуйку лахмата, недбало вдягнена дівуля найненависнішого мені віку — трохи за двадцять.

— У вас єсть прілічниє мабільниє тєлєфони? — спитала я голосом, що аж випромінював зверхність та зневагу.

Дівуля не звернула на мій тон та вираз обличчя жодної уваги. Вона належала, очевидно, до тієї групки пофігістів, які не знічуються навіть перед англійською королевою.

— Усьо в шафі, - буркнула вона, продовжуючи ремигати.

Я обдивилася виставку і зітхнула. Те, що на ній лежало, було соромно прилюдно вийняти з сумочки.

Патлатий хлопчина раптом відірвався від екранної війни і буркнув:

— Пакажі єй отот, красний…

Дівуля завагалась. Тоді патлатий прошипів ледь чутно:

— Помні про Вєлікую Ночь…

Дівуля перестала жувати і в її стуманілих очицях щось блиснуло. Вона полізла під прилавок і дістала звідти мобілку-складничок LG, темновишневого кольору.

— Пачті новая, — сказала, — і нєдорого…

З крамнички я вийшла закоханою в свою знахідку. Крім телефону «енкаведистка» вручила мені зарядник, навушники та вигадливу мотузочку для ношення на шиї. Тут таки я придбала за десятку темновишневий, в тон, футлярчик. Покупка була непоганою. Нехай нова мобілка не фотографувала і не знімала на відео… В ній відчувався стиль… І ціна була терпимою. Я вже вирішила, що на роботі збрешу про подарунок від коханця, а ціну підвищу утричі.

Вдома я продовжувала вивчати телефончик. Він не носив на собі ніяких відбитків особистості колишньої хазяйки. Нічого, взятого з Інтернету, чи ще звідкись. Тільки те, що було в телефоні від початку — чотири пейзажі в якості заставок і щось із двадцять мелодій — строга класика. Щоправда, в розкладі, який я перегорнула назад і вперед, було підкреслено перше травня та сьоме листопада. У травневій пам’ятці стояло: Брокен, Герм., у листопадовій — р. Борова, Укр.

Коли я дібралася до диктофона, було десь близько десятої вечора. Я вже сиділа на ліжку в своїй, купленій у дорогому бутику, пухнастій жовтій піжамі, а телевізор бурмотів чергову щовечірню порцію маячні. Записів було декілька. Я прослухала усі, але не розчула нічого, крім віддаленого белькотіння, котре змішувалося у вухах з надривним голосом теледиктора. Розібрати вдалося лише два слова — емен та хетан. Спати хотілося неймовірно. Я вимкнула телевізор, вирішила, що позатираю записи завтра, поклала телефончик на стіл і клацнула вимикачем.

Отямилася я на Вознесенському мосту. В піжамі, боса і зі сплячою дитиною на руках. Телефончик висів у мене на шиї і поблимував червоним індикатором, наче оком. Я бігла по мосту в бік Острова, а у вухах лунало оте емен — хетан.

«Сплю, — майнуло в голові, - сплю, а це мені сниться…»

В лице мені дув холодний грозовий вітер. Над Островом палахкотіли блискавиці жовтневої грози, напевне — останньої в цьому році. Я скотилася з траси по крутосхилу і побігла берегом. Дитина продовжувала спати.

Ноги нічого не відчували, наче я ступала по пуховиках. Довкола зімкнулася посадка. Акації аж стогнали від скаженого вітру. Телефончик бурмотів заспокійливо ті самі два слова і я йшла крізь вітер, наче ніж крізь масло.

Блискавки роздирали небо просто у мене над головою. Від гуркоту громовиці закладало вуха. Поруч зі мною стара акація раптом спалахнула блакитним вогнем і розщепилася надвоє. Щепи бризнули в різні боки як автоматні черги, і одна з них вп’ялася мені у щоку. Та я уже проскочила посадку, збігла вниз і ледве вивернулася від другої блискавки, котра хльоснула по трьом височенним тополям.

Телефончик продовжував бурмотіти, і я не побігла берегом прямо, а звернула трохи вбік, піднялася на розкислу від дощу грунтівку, і через кільканадцять метрів скотилась по траві в зарослу кущами балку, котра була від мене по праву руку. Ще через кілька хвилин я вже була неподалік Ріки, над головою нависала скеля, а просто переді мною виникли двоє — дівиця-«енкаведистка» та комп’ютерний гравець з тієї ж крамнички.

Обидві їхні постаті гойдалися в сріблястих патьоках зливи і крізь них просвічували кущі й дерева. Я ще раз нагадала собі, що сплю і провела рукою по сухій піжамі.

Дівиця вихопила у мене дитину і задоволено ошкірилась. Комп’ютерщик вміло розкладав вогнище під захистом скелі, куди не діставав дощ. Мале — здоровенький щокатий хлопчик в блакитній фланелевій кофточці і памперсі — раптом прокинулось і заверещало. Закричала і я — аби видертися з обіймів кошмару. Я згадала, де бачила цю дитину — у візочку, який котила по проспекту Ілліча щаслива Таня, а поруч гордо крокував її багатій-чоловік. Сон ставав занадто схожим на фільм жахів.

Коли продерла очі — голова боліла, наче з похмілля. Все тіло гуділо, ніби я й справді пройшлася пішки від свого гуртожитку на Литейників до Острову. На додаток — на щоці красувалася здоровезна подряпина. Якраз там, де в мене влучила щепка.

На роботу, однак, я прийшла в пристойному вигляді. Навіть подряпину вдалося замаскувати тональним кремом. Новий мобільничок сподобався всім. А стара відьма Неоніла Григорівна аж позеленіла — у неї-то був древній Siemens, яким нині гидують навіть шестикласниці. А поміняти на новий — жаба давить. Це при її-то статках!

У перерві я підійшла до Людки. Колега якраз заварила собі бронебійної кави, дістала з сумочки печиво, що коштувало напевне гривень двадцять за кіло і книжку Пауло Коельо «Щоденник мага». Людка, хоч і виховувала сама двох обалдуїв, ніколи не відмовляла собі в дорогих солодощах і в розумних книжках. Це при її-то злиднях! Воістину — куди коні з копитами, туди і раки з клешнями, як говорила моя бабуся. Але зараз Людчині езотеричні знання могли стати мені у пригоді.

— Людочко, — сказала я солодко, — ти не знаєш, що таке емен — хетан?

— Ну, — озвалася Людка, прожувавши, — це замовляння, яке відьми промовляють перед тим, як летіти на шабаш.

— А що воно означає? — не відставала я.

— Здається — «і тут і там», — закотила Людка очі, згадуючи, — по-давньоєврейському. Але це не має значення. Мантра — це перш за все звукові вібрації. Як ото у Пелевіна, в книжці про рекламщика — аби було складно і ритмічно… І подіяло. А перекладалося — «дайте мені