незнакомой…и вдруг услышал вороний грай… и звоны лютни и дальние громы…»
— «Передо мною летел трамвай…» — пробурмотів я. Колись, до того, як я почав «кувати бабки», Гумільов був моїм улюбленим поетом.
«Зупиниться — сідай. — інструктував далі Стахів голос у моєму мозку, — проїзний покажеш кондуктору… Можливо прийдеться доплатити… не баксами. Сам побачиш. Єдине — не супереч… І не дивуйся. Протримаєшся до кінця поїздки — будеш вільним.»
Дим волікся у вільготному повітрі, дер у горлі. І коли я вже з хвилину натужно розмірковував, чи приїде «Радіо — таксі» за дзвінком з мобільного на край Шрейдерової балки, а чи диспетчер просто пошле мене на хрін, в повітрі розлігся різкий деренчливий звук.
Трамвай виринув з клубів диму наче по частинах. Спершу я побачив два тьмяних кола освітлювачів, а над ними наче плив підсвічений номер маршруту. Четвірка… Тоді — опукле скло кабіни, за ним — невиразна тінь водія… чи може водійки… Як там вони звуться — вагоновожаті… «Остановите, вагоновожатый, остановите сейчас же вагон…»
Бач, за часів Гумільова трамваї мужики водили… А потім усі подалися будувати світле майбутнє… Зоставивши жінок лікувати, викладати… Трамваї вночі ганяти по Промзоні… Якраз жіночий фах… Краще лише на залізниці, з ломиком і в оранжевій жилетці.
Просто переді мною розчинилися двері, і я заскочив досередини, щиро зраділий несподіваному виходу зі скрутної ситуації. «Четвірка», якщо мене не зраджувала пам’ять, йшла кудись до центру. Куди — я забув, але мені нині аби до проспекту дібратись… Стах — мудак наколотий, але і я не менший дурень. Знайшов, кого слухати… Треба швиденько додому, відіспатись, помитись… А ранок покаже, що робити далі.
У вагоні було майже порожньо. На одному з подвійних сидінь в глибині виднілися дві невиразні постаті. Увімкнута була лише одна лампа, навпроти дверей, та й та постійно блимала. Я сів біля вікна на другому сидінні. Другому ординарному… Червоного кольору. На перше в далекому дитинстві намагався не сідати, бо воно було сіре. Смішно… Сто років не їздив трамваєм, а рефлекс ніде не дівся… Тільки червоні сидіння. Сірі — ані—ні… Навіть коли їздив з мамою, намагався плюхнутись на червоне.
На спинці сірого сидіння переді мною було виведено чорним маркером:«Мусора — лохі». Скло кабіни водія, замазане жовтою фарбою, прикрашав листок паперу з якимось текстом… Правила користування трамваєм, абощо… Років зо тридцять тому вони висіли в заскленій рамочці під самою стелею, і, аби щось прочитати, мені доводилось ставати навшпиньки.
Я виріс в сусідньому N-ську, але трамваї там були такі самі, тоді новенькі і блискучі. З пластмасовими компостерами, пригвинченими між вікнами… Тут компостерів не було… Півзітертий напис над сидінням навпроти мене, єдиним, котре було повернуте спинкою до дверей, сповіщав: «Мєсто кондуктора»
— Аплачіваєм праєзд!
Я аж підскочив від несподіванки. Кондукторка підійшла ззаду, зовсім нечутно. Може то вона дрімала в глибині вагону. Двері тим часом з шипінням зачинились, трамвай рушив.
— Аплачіваєм праєзд! — вже ледь роздратовано промовила кондукторка деренчливим старечим голосом, — праєзниє, льготниє прєд’являєм!
Я сунув руку в задню кишеню джинсів і витяг гаманця, до якого прилип невеличкий картонний прямокутник. Тьху, це ж тіпа проїзний, котрий дав мені заглючений Кастанеда. Він же король Стах… Він же клятий бахур, якому аби познущатись з чужої біди… І для чого я тоді його виручив? Я йому бакси, а він мені, блін, трамвайний квиток! Умерти можна!
Стара вже стояла поруч. На бабці був зелений фартух з великою кишенею на пузі. З під нього виглядали зверху запрана футболка кольору хакі, знизу — обвислі спортивні штани. Наряд довершали добряче потерті домашні капці у клітиночку, ще явно совдепівських часів. На шиї бовталася чорна дерматинова сумка на ремінці.
В гаманці у мене була двадцятка, але якесь хлоп’яцтво змусило мене сказати:
— Праєзной!
Стахів дарунок дійсно нагадував проїзний, але лише розміром і формою. На сіренькому тлі не було написів. Лише червоний відтиск дивацької печатки — два кола, велике й маленьке, одне над одним. В маленькому колі — перевернута п’ятикутна зірка, у великому — два сплетені трикутники — вершинами вгору і вниз, а посередині — щось схоже чи то на ключ, чи то на хрест з петелькою.
«Зараз бабця мене пошле, — подумав я, — стара працює ночами замість заслуженого відпочинку, а тут казьол сраний в чужих лахах їй тицяє замість грошей шматок паперу. Треба віддати їй оту двадцятку і не брати здачу. Хай буде на бідність.»
— Праєзной нєдєйствітєльний, — озвалася кондукторка. Я знов відчув щось схоже на докори совісті. У бідолахи, видно, не було сили й лаятись.
— Ось гроші, - сказав я поспіхом, — то я не те дістав…
— Не те…, - хихикнула бабця. Мені раптом стало моторошно.
— Здачі не треба, — мовив, тицяючи їй двадцять гривень.
Двадцятка спланувала на затоптану підлогу деренчливого вагону. Стара продовжувала роздивлятись шматочок картону.
— Можна й виконати, — сказала, — але ти заплатиш…
Рука, що тримала проїзний, раптом здалася мені схожою на лапу… Жовту пташину лапу з загнутими мертвими кігтями. В шлунку похололо… Я безтямно дивився на напис перед собою, котрий сповіщав, що мусора є лохами.
Лапа видерла гаманця у мене з рук. Я почув, як затріщала дорога шкіра. Замінити його під час свого перевдягання я забув… Але ж в гаманці не було нічого окрім материного фото…
— У мене ще є мобільний, — сказав я вже зовсім безтямно, — «Нокія»… остання модель, п’ятсот баксів віддав…
Трамвай гуркотів, похитуючись на поворотах. Голос наді мною булькотів, зовсім не так, як раніше… Він наче мовив зі дна болота. Люди так не говорять. Так розмовляють мерці крізь грязюку, яка їм забила роти.
— Заплатиш оцим…
Лапа тримала материну фотографію «п’ять на шість». Така ж була у маминому пашпорті. Зайву я взяв собі і поклав до гаманця. Мама ще тоді сказала:«Тільки не надумай примостити поруч мармизу якоїсь дівки. Хіба що закохаєшся насправді…» За вісім років я так і не дібрав тому фото пари… Хоч дівок і справді мав задосить.
Страх надав мені хоробрости… Я підвів голову і обернувся… Краще б я цього не робив. Наді мною коливалося щось так само схоже на людину, як абстрактна картина Пікассо. Вагон мінився перламутровим сяйвом. В цьому примарному світлі я раптом виразно побачив людей на задньому сидінні. Це була світловолоса жінка в червоно-жовтому купальнику, пов’язана по талії махровим, жовтогарячим же китайським рушником. Поруч з нею похитувався в такт коливанням вагону хлопчик років