університетський приятель, також бізнесмен. Він теж попав у подібні лещата, як я допіру.

Я не став йому дорікати, хоч знав, що він відмовив мамі у позичці… Мама дещо знала, вона у мене була розумницею. І намагалася мені допомогти тоді…

— Я можу дати тобі грошей, — натужно прохрипів я. Деякі заклинання вимагають великої напруги голосу, — але після усіх розрахунків ти зостанешся бідним… Дуже бідним…

Приятель і сам це розумів.

— Я можу запропонувати тобі дещо ліпше, ніж гроші, - озвався знову я, — аби оті мудаки, котрі тебе дістають, щезли… Тямиш?

Приятель глипнув зацікавлено… Я посилив ментальний удар. Він мусить погодитись… а потім я його розпитаю… Чи сидить там мама, тримаючи на руках мертву Стахову дитину… Вона любила дітей… Проїзний я вдосконалив… Він дійсний! Дійсний! Ну, а як недійсний — доведеться платити. Уже не мені… Йому…

— Тож слухай, — мій зірваний голос знизився до шепоту, — двічі не повторюватиму…

К І Н Е Ц Ь.