Евген Драґінда
Спомини буковинця усусуса

УРИВОК МОЇХ СПОМИНІВ 1914–1919 РІК

В цьому році заборонено в Києві святкувати Шевченківське свято. В Чернівцях великі демонстрації проти цієї заборони перед російським консулятом, який урядував на вулиці Герренгассе.

Ці демонстрації дуже захоплювали нас, гімназійних студентів, які йшли впереді і лише чекали, що дальше робити.

Та довго не треба було чекати, бо на приказ академічного Т-ва «Запороже», що брало активну участь у тій демонстрації, пущено нас вперед з підшептом повибивати вікна в російськім консуляті. На таке ми були приготовані, за кілька хвилин всі вікна були повибивані як протест проти зарядження російського уряду.

Чернівецька поліція обскочила нас і схопила, тих, які вибивали вікна, та парадно впровадила нас на поліційну станицю на ринку.

На поліційній станиці побачив мене мій вуйко Битхер, який був в тих часах обервахманом при чернівецькій поліції. Він з підсмішком питає, пощо ми повибивали вікна в російськім консуляті. А до мене звернувся гостріше:

— І ти вмієш вибивати вікна?

За яку годину мій вуйко випустив нас з попередженням, щоб ми більше в російському консуляті вікон не вибивали.

— А ти як прийдеш додому, то скажи мамі, що ти був арештований за вибивання вікон в російськім консуляті.

В тому році приловлено двох братів Геровських як російських шпигунів, які працювали проти Австрії. Вони були конфіновані в арештах на Австріяпляц. Їх мали судити і розстріляти як шпигунів. Не знаю, чи то було свідомо чи несвідомо, але мій вуйко допоміг їм втекти з черновецької тюрми. <5> За це мій вуйко був арештований, суспендований з поліції і засуджений на п'ять років тюрми. Його мали в скорому часі перевести до тюрми Бриґідок у Станиславові.

28 червня 1914 року у зв'язку з убивством архикнязя Фердинанда в Сараєві знову були великі загальноавстрійські демонстрації проти Сербії, а за ними сумні вісті про вибух Першої світової війни.

Австрія зараз же проголосила загальну мобілізацію всіх резервістів і всіх річників від 20 до 49 років життя. По залізницях і поліційних станицях рух, плач і лямент. Жінки прощаються з чоловіками, діти з батьками, дівчата з нареченими. Поїзд за поїздом від'їжджає наладований нашими молодими людьми. Їх підвозять до їхніх полків, де їх умундуровують і скорим маршем женуть через Буковину на границю Басарабії, де вже почались перші бої коло сіл Топорівці, Раранче і Новоселиці. Цих молодих людей, яких ми прощали, за три дні вже бачили в гарних нових синьо-попеластих мундурах, як вони вже маршували з Коломиї через північну Буковину на Басарабський фронт.

Австрійська мобілізаційна машина працювала дуже справно і скоро. Перші полки, що їх кинено на фронт, були на дев'ятдесят процентів українці: 24-ий і 36-ий з Коломиї 41-ий і 22-ий з Чернівець, вся артилерія з Станиславова, 8-ий і 11-ий полки уланів.

Ми, молоді хлопці, були дуже захоплені цими військовими маршами австрійської армії, і ця наша армія виглядала для нас непобідимою. І ніхто не думав, що за кілька тижнів австрійська армія буде розгромлена і до нас прийдуть російські війська.

Так і сталося. Австрійська армія відступала, а на її п'ятах сунули, — як казали наші люди, — страшні погані, що вбивають і ріжуть усіх поголовне. Не можна собі уявити той страх і паніку людей, які втікали разом з австрійськими військами на возах, наладованих тільки тим, що могли з собою взяти. За собою вели худобу, яка ревіла. Діти губилися. А все це покривав крик і плач. Все тікало кудись в незнане і в непевну дорогу. Пограничні села пустили поголоску, що чорні смагляві черкеси і дикі козаки вбивають і грабують, палять і нищать все.

В цей час були наші шкільні вакації і я перебував <6> вдома в Заставні. Нас було чотирьох братів. Мої два старші брати всіли на свої ровери і пігнали за тою панічною масою, може радше хотіли дігнати і вступити до австрійського війська. Коли не могли дігнати, то повернулися додому без роверів, як вже були в Заставні російські війська.

Австрія залишала старші річники, яких називали лянд-штурмою, до помочі жандармерії по селах. Їх вилапували москалі або вони самі щезали і йшли додому. В Заставні була залишена так ляндштурма, яка не знала, що робити.

Мій батько, колишній «оберафзегер» при австрійських фінансах на російській границі, потішав нас тим, щоб ми не боялися, бо він, будучи двадцять два роки на граничній службі, знає всіх російських генералів. Смішно було нам пізніше, бо коли прийшли ті черкеси і козаки, то він перший утік від нашої групи і сховався в стайні на піддашші та придивлявся крізь щілини, що з нами будуть робити.

З неділі на понеділок, коло 4-ої години рано, ми побачили, як помалу від заставницької станції посувалася велика колона кінноти. Мені було дуже цікаво побачити тих козаків.

Нараз звідкись через наше подвір'я перебігають наші ляндштурмісти в город, в кукурудзу, а за ними всі ті, що були в хаті. В момент через паркан вскочили на конях смагляві і бистрі в козацьких строях черкеси. Я перестрашений витріщив на них очі. Один з них зіскочив з коня і притиснув мене до дерева, а одною рукою тримає мене за горло і якоюсь ламаною російською мовою, що я його ледве зрозумів, закричав:

— Ґдє австріякі? Ґдє нємци?

Як він мене так тримав, наш великий пес зірвався з ланца і скочив на нього. Черкес вихопив свою шаблю і смертельно скалічив пса. Це нагнало на мене ще більше страху, так що кілька годин я не міг слова промовити.

Черкеси почали стріляти в кукурудзу, але як почули вереск дітей і крик жінок, тоді перестали. Як все втихло, з кукурудзи вийшли всі, а з ними й ті два ляндштурмісти, яких козаки забрали з собою.

Так ми стрічали перших козаків у Заставні на Буковині в 1914 році.

Як звичайно, ці перші черкеси і з ними якісь кавказькі <7> козаки, як вони себе називали, почали розбивати склепи і грабити. В склепах було повно всякої всячини, так як їх власники залишили. Спершу шукали за водкою, потім за годинниками. В Заставні були два годинникарі, в них розбили двері і позабирали у свої мішки всі годинники — від найтаншого «Розкопф»-у до найдорожчого «Омега».

Коли російська армія зайняла Чернівці, то з ними прийшли і два брати Ґеровські, не як шпигуни, а як якісь незнані нам офіцери російської армії. З вдячности за поміч у їхній втечі з в'язниці вони допомагають моєму вуйкові Битхерові вийти на волю.

1915-го року австрійсько-німецька армія здобуває назад Буковину, а також Чернівці. Мій вуйко Битхер, як бувший резервіст австрійського гарнізону