цього часу не кинула дружити з оковитою. Пішки можна було сто разів прийти на доньку подивитися, але ні, не йде. Може й добре, що моя дружина не бачить такої стидоби. Бачиш, як буває: коли вона народжувала твою мати, то життя своє віддала, а таке життя, яке веде твоя матір, не варте ламаної копійки.

— Виходить, вона мене зовсім не любить? — голос Софійки задрижав від хвилювання, тим паче, що дід завжди говорив «твоя мати» і ніколи не називав своєю донькою.

— Не вмію, доню, брехати, правду скажу. Хіба то мати, що не хоче свою рідну кровинку побачити? Так собі, зозуля. Та ти не переймайся цим…

— А я й не переймаюся, — Софійка посміхнулася дідусеві. — Я звикла, що у мене є ти, мій любий дідусю Андрію, а більше мені ніхто не потрібний.

— Як то? А той, на кого чекаєш? Як же він?

— Діду, — дзвінко засміялася Софійка й суму, як не бувало. — І звідки ти все знаєш?

— Собака лає — вітер носить, — посміхнувся дід.

— Ну, діду! Я ж нікому не говорила, що Сашко приїздить.

— У тебе все на обличчі написано. Очі он аж світяться щастям!

— Справді?!

— Їй-Богу!

— Без Сашка мені нема життя, — зізналася дівчина, від чого одразу спалахнули легким рум’янцем її щоки.

— Колись так казала твоя мати, коли вперше закохалася, а бачиш, чим все скінчилося, — зітхнув дід та махнув рукою.

— Дідусю, мій любий дідусю, я вже тобі обіцяла й не один раз. Скажу ще раз, щоб заспокоїти тебе — я ніколи не повторю помилок своєї матері.

— Справді? — дід пильно зазирнув в очі онуки.

— Розсуди сам. Скільки моїй матері було, коли вона мене народила?

— Вісімнадцять.

— От бачиш! А мені вже двадцять один рік, я зустрічаюся чотири роки з одним хлопцем і зовсім нічого не п’ю, навіть пива не вживаю.

— Дай-то Боже, щоб і надалі у тебе було все добре.

— Так і буде! А як же інакше? — дівчина задоволено засміялася, побачивши, що дід трохи заспокоївся після неприємних спогадів. — Так ми будемо корову виганяти на пасовисько, чи нехай бідолашна мугикає до вечора в хліві?

… Софія сама погнала на луки Ласку. Пішла босоніж і ледь ступила на м’який килим трав, як прохолодна вранішня роса обпекла ноги. Але дарма! Вона звикла до такого. Сонце ще не зійшло і все навколо принишкло з цікавості. Зліва від стежки, в невеликій канавці розлігся лопушняк, висока трава ніжно пахла конюшиною та береговою м’ятою. Не дивлячись ні на що, життя принесло ще один новий день. У Софійки був гарний настрій, і вона привітала його щасливою посмішкою. Вона вдихнула свіже повітря на повні груди, і весняні пахощі влилися у неї вільно й там затерпли у щасливому щемі.

В долині, за річкою стоїть принишклий тихий ліс, чекаючи, доки викотиться величаве сонце та розгонить останній легкий сивий туман, що завис над річкою.

А ось і воно, сонце. Спочатку над лісом з’явилося рожеве сяйво, потім перші несміливі промінці впали на листя дерев, трави, роси, пробуджуючи все від сну. Нарешті на небі з’явилося яскраве сонце. Веселе та радісне, воно хлюпнуло на землю радість життя. Відразу все навколо почало швидко прокидатися. Замигтіли останні блискітки роси на листі старезних верб. Кремезні дерева стріпнули листям-віями, почали рухати затерплим гіллям й на землю посипалися міріади іскорок. Десь загелготали невгамовні гуси, замугикали корови, а в бездонному синьому небі завис жайворонок та підтяг в височінь золоту нитку своєї пісні.

Софійка підставила обличчя назустріч сонцю. Воно засліпило її яскравим світлом й дівчина, посміхнувшись гарному ранкові, тріпнула волоссям, що в золотавих промінчиках навколо голови було схоже на сяючий німб.

— Гей, Ласко, гей, — звично гукнула дівчина, хоча корова добре знала свою дорогу й не збиралася нікуди з неї звертати.

Софійка дочекалася, доки пастух Грицько, цвьохаючи батогом по землі, підійде ближче, й, привітавшись, наказала:

— Дивись мені, не ображай мою Ласочку.

— А то що буде? — наглувато розглядаючи Соню, запитав височенний хлопець в гумових чоботях та крислатому брилі.

— Тоді побачиш, що.

— А якщо не буду ображати — поцілуєш? — засміявся він, показавши великі та жовті, як у старого коня, зуби.

— Нехай тебе дідько лисий цілує! — кинула Софійка, різко повернулася до хлопця спиною та попрямувала додому.

— Все чекаєш на свого офіцера? — донеслося ззаду.

— А це не твоє діло! — весело парирувала Софійка, згадавши про коханого, й, повернувшись, показала хлопцеві язика.

— Га! Га! Га! — заржав той. Не витримав, вкусив все-таки: — Чекай. Приїде до тебе, якщо в місті не знайде таку, яка на кілометр французькими духами пахне.

Софійка аж зупинилася від таких слів.

— А не знайде! — мовила вона, поставивши руки в боки.

— А це ж чому?

— Бо нема таких гарних, як я! — сказала Соня. Усміхнувшись, дівчина випрямила спину та пішла, гордо несучи високо підняту голову.

— Це правда, — зітхнув Грицько й почесав дерев’яним кінчиком батога потилицю.

Він ще довго дивився вслід Софійці, бо не було сил відірвати погляду від її струнких, і в той же час пружних ніг, тоненької талії, худеньких пліч та танцюючого золотавого волосся. Не дівка — вогонь!

— Тіп-тіп-тіп, — кликав дідусь курей, що вже висипали на подвір’я та жваво клювали пшеницю, яку він їм сипав.

— А ось і я! — не ввійшла, влетіла легким вітерцем Софійка на подвір’я. — Швидко справилася?

— Піди відпочинь хвилинку, — посміхнувся до неї дідусь. — Рано ще на роботу.

— Нічого. Раніше додому повернуся, — відповіла Софійка й за мить зникла в хаті.

Вона повернулася взута в пантофлі, в легенькому ситцевому платтячку в дрібний синій горох. Довге волосся Соня підібрала на потилиці у вузол.

— Не сумуй, дідусю, — легко, мов літній вітерець, підбігла до діда, чмокнула в поморщену суху щоку та за мить вже зникла зі двору.

…Софійка прямувала вузькою вуличкою та мимоволі милувалася селом, що потопало у весняній піні квітучих садів та пташиному гомоні. Навколо стояв п’янкий та солодкий запах чи то весни, чи то її розквітлої молодості та щастя. Вона йшла, а душа раділа та співала. В приємній тривозі очікування хвилини зустрічі з коханим примушувало в грудях тріпотіти серце в нескінченному танку радості та ніжності.

Сьогодні вона навмисне вийшла з дому трохи раніше. Треба було зайти до баби Параски та домовитися, щоб прийняла квартиранта — її Сашка. Звичайно, можна було б йому одразу йти до бабці й оселятися, бо та отримувала мізерну пенсію, тож хоча б якась копійчина, яку заплатить за постій Сашко, їй не буде зайвою. Та з цього був бабі Парасці ще один зиск. Вона, як і потрібно, першою на селі дізнається про його приїзд. Хто ж, як не вона, буде