чисто.

Артем опустився долі, де стояв.

— Чим ти займаєшся — просто зараз? Намагаєшся обчислити «рольову модель»?

— Так, — сказав Артем.

— Припини, не треба цього робити…

Імператор підвівся. Він був високий, мабуть, навіть велетенський. На Варті, де люди назагал були нижчі на зріст, ніж жителі «Метрополії», він виглядав безглуздо й страхітливо. Артем сіпнувся, щоб теж підвестися — й завис, намагаючись згадати, що пропонує в такому випадку Служба Протоколу.

Імператор підкинув м'яча й упіймав. Потім змусив крутитися на пальці. Артем ніколи не бачив нічого схожого.

— Я маю до тебе пропозицію, до якої ти не готовий, — сказав Імператор і сів навпроти. — І я не знаю, як тебе підготувати, й це є проблема… Скажи, чому ти не подав заявку на підданство?

Артем зрозумів, що не може говорити. Таке в його житті траплялося лише одного разу — коли в першому класі він мусив співати в прямому ефірі на шкільному святі. Проте тоді він під кінець куплета впорався зі своїм голосом, а тепер не міг вичавити й слова.

— Ти прив'язаний до родини? Це природньо. Проте ти вже дорослий, рано чи пізно поїдеш, покинеш їх. Ти прив'язаний до своєї планети? Ти не хочеш побачити інші?

— Я боявся, що мені відмовлять, — сказав Артем.

— Овва?!

Артем опустив голову.

— Ну ось я тобі запропоную підданство — ти погодишся?

— Так, — сказав Артем і злякався до холодного поту.

— Чудово, — Імператор знову підкинув і спіймав свого м'яча. — Вже дуже добре. Тепер слухай мене уважно.

Він схрестив ноги, сперся ліктями об коліна, тримаючи перед собою м'яча, немов планету на долонях. Чи мов голову ворога.

— Ти дуже молода людина рідкісних обдарувань. Може, їх іще оцінять на Варті, а може, й ні — вони специфічні. Я не здивуюся, якщо ти співаєш мовчки без перестанку свої й чужі пісні чи слухаєш симфонії — мовчки… Так?

Артем нахилив голову.

— Тому, Артеме, я наважився запропонувати тобі не підданство. Я пропоную тобі громадянство. Розумієш, що це означає?

— Ні, - сказав Артем, хоча прекрасно все зрозумів. Жах повернувся до нього з десятикратною міццю. Здавалося, у кімнаті розірвалася мовчазна бомба:

— Ні, будь ласка!

— Дурнику, — м'яко сказав Імператор. — Тебе ніхто не забере силоміць. Більше того, якби ти зараз закричав «так-так-так», я відпустив би тебе подумати на дозвіллі…

Артем скулився.

— А тепер слухай найголовніше. Ті, кого я забирав давніше, залишали зовні свої тіла. Це виглядало, як фізична смерть… Насправді, визнаю, це втрата, з одного боку, і шок — з іншого. Чужа ендокринна система, чужий мозок, непроста адаптація. Складно… Може, тому ті сорок троє людей, які отримали громадянство за останні сто років, були старші п'ятдесяти.

Артем дивився на м'яч у його руках.

— М`ячик потрібнен мені, щоб без перестанку тренуватися. Відчувати баланс. Рівновагу… Величезне навантаження на мозок. Який сам по собі таки старий, Денисові Донцову зараз двісті чотири роки… Ти знаєш, хто такий Денис Донцов?

Артем мовчав.

— Це Імператор, — сказав його співрозмовник — Він збирав нас, спершу граючись, згодом свідомо. Нанизав нас на свою особистість, як пластмасові колечка на паличку. Ми — громадяни великої Імперії, її ядро… Хлопче, мені боляче дивитися, як ти нервуєшся. Мене звати Марта Гомес, я взяла громадянство всього два роки тому й розповім тобі все, про що ти захочеш дізнатися.

— Я хочу бути собою!

— Звісно. Слухай-но. Я біохімік, якщо тобі цікаво, з Легенди. Це колонія, у порівнянні з Вартою — молода й бідна. У мене там лишилася родина, два сини, онуки. Я можу написати їм, у нас є зв'язок. Вони вважають, що я отримала підданство й працюю на «Метрополії».

— Ви що ж, усе пам`ятаєте?!

— Атож. Моя особистість не розчиняється й не змішується. Проте крім особистості я тепер маю дещо набагато більше. Це Імперія, і я її частина. Уяви, що ти маєш очеретяну сопілочку, ти граєш тихесенько й чисто. А тобі пропонують грандіозний оркестр із найкращих інструментів, найкращих віртуозів Всесвіту. Твій нинішній талант, твоя особистість — це сопілочка, хлопче… Подумай, що буде, якщо в твоєму розпорядженні виявиться оркестр.

Голос Імператора не мінявся — проте Артем був упевнений, що з ним говорить літня стурбована жінка.

— Знаєш, я не жалію про свій загублений біологічний носій, нові можливості його затьмарили, — знову заговорив Імператор… а можливо, Марта Гомес. — Але ж тобі навіть тіло не доведеться залишати.

— Я не розумію…

— Тепер найголовніше, — сказав Імператор, і Артем зрозумів, що Марта Гомес відійшла убік. — У мене передбачається проблема. Чи так: у мене незабаром намітиться проблема, котру я повинен передбачити. Мозок Дениса, як і його тіло, застарів, незважаючи на всі зусилля імперської медицини. Компромісний варіант на кшалт синтетичного тіла мене не влаштовує: я хочу бути смертним, це принципово. Артеме, мене влаштовують твій мозок і твоя ендокринна система. Ти дуже молодий, але вже не дитина. Ти гідний громадянства як особистість. А зовні виглядатиме аж надто забавно: ти будеш Імператором, Артеме. Ти, у твоєму тілі, з твоїми дурнуватими пісеньками, що їх я так ціную.

Й Імператор кинув йому м'яча.

***

«Грюк, смик, лівий задній, тиць, грець, тихо-тихо…»

Батько волів подробиць, та боявся розпитувати при матері. Артем ні з ким не хотів ні про що говорити; те, що з ним трапилося, заповнило пам'ять і думки без залишку.

З ним намагалася зв'язатися Ванеса. Артем не відповідав ні на листи, ані на виклики. «Ти мусиш здійснити велику роботу, — сказав Імператор, прощаючись із ним — Внутрішню роботу. Я дам тобі громадянство, лише якщо побачу, що ти готовий. Часу не так уже й багато — зберися й зроби внутрішній вибір, без страху, без марнославства, спокійно й по-дорослому».

Страх минув несподівано швидко. Артем дивився на небо, де пливла в променях сонця «Метрополія», та співав мовчки «Патетичну симфонію», у якій непродуманими лишалися два фрагменти в третій частині. З марнославством виявилося складніше, думка про те, що Артем Прозоров буде Імператором, у якусь мить роздула його, як повітряну кульку. Він став дурненькою пихатою дитиною років восьми й прожив так майже добу, й лише сто разів повторена пісня «Лівий задній» допомогла трохи збити дурнувату пиху.

Удень він бував майже щасливий, гуляючи по місту й дивлячись нагору, на «Метрополію». Ночами просинався нажахано. Рухи маятника ставали дедалі швидші й коротші, аж поки якось на світанні Артем не прийняв рішення.

Він стояв біля торгівельного автомату, пив воду й дивився на маленьких жовтих пташок, що купалися в куряві. Він сказав собі — так, я хочу