знати: хто такий Імператор, як він влаштований, чому він центр Всесвіту? Я хочу бути Імператором і одночасно громадянином; я хочу, врешті-решт, записати свою «Патетичну симфонію», й нехай її слухають люди на тисячі планет…
Перехожі поглядали на нього здивовано. Мабуть, цієї миті він виглядав дуже щасливим.
*** — А це тобі за «колонію»! — А це за «тубільців»! — А це від мене особисто! Троє били четвертого. Невисокий і худий, він був чудовою жертвою. Він пручався, дряпався, плював і виглядав таким огидним і жалюгідним, що катам з кожним ударом ставало зрозуміліше: тут не розправа, а справедливий суд. Артем вгатив найвищого сумкою по потилиці, просто щоб якось розчепити клубок. Хлопчиська були менші й легші за Артема, він розпихав їх у різні боки: — Усі на одного?! — Це його брат, — крикнув білошкірий хлопець. — Себто, теж імперська погань! — гаркнув смаглявий. — Продажні шкури! Зрадники Варти! Вони наскочили тепер уже на Артема. Він ударив смаглявого дужче, ніж розраховував, і розбив хлопцеві губу. — Ти пошкодуєш! Ми ще повернемося! Він підвів з землі Кирила. Цього разу братові дісталося найбільше — губи розквашено, обличчя в синцях. Загоювальні серветки, нажахано подумав Артем. Його били щодня, а він купував пакунок серветок та щодня загоював обличчя, щоб мати могла повірити в незачинені двері, щербаті сходи, інші нещасні випадки… — За що вони тебе? — Свині. Я отримаю підданство. А вони залишаться копирсатися в багнюці. — Кіре, у якій багнюці?! Чому ти нікому не сказав… Чому ти не сказав мені?! — Тому що я житиму на «Метрополії», а там не полюбляють слабаків. Артем придушив бажання взяти брата за плечі й трусити, допоки не відвалиться голова: — Що за маячня? Що в тебе за каша в голові? Кіре! Мерщій до лікаря, потім до адміністратора школи… В цю мить його вдарили ззаду по голові.
*** — Учень шостого класу Ірисів Вадим завдав удару по голові потерпілого базальтовим скалком, якого витяг з клумби міського парку. З дитиною працює психолог. У конфлікті розбираються педагоги. Доповідь про подію доставлено на орбіту. Екран згас. Мати сиділа за столом, випростана, сувора: — Кирило, ти насправді називав людей Варти «тубільцями»? Маленький, блідий, брат сидів за дальнім кінцем столу, мов підсудний. — Ти насправді казав, що отримаєш підданство «Метрополії» й ніколи не повернешся на Варту?! — Мамо, дай йому спокій, — сказав Артем. У нього трохи паморочилося в голові. Лікар сказав, ще добу буде паморочитися. На нього надягли терапевтичний шолом, який обережно коригував наслідки струсу. — Мамо, його за це били без перестанку протягом трьох місяців, щодня. Якщо ти будеш на нього репетувати, буде тільки гірше. — Я не розумію, — сказала мати, і в голосі задзвеніли сльози. — Як я могла… як ми дожили до такого? Наша Варта… Може, не найкраще місце у Всесвіті, та це наш дім! Чого тобі не вистачає, га, маленька тварючко?! В Артема вискнув у кишені комунікатор.
*** — Ви ж не вперше на «Метрополії»? Він похитав головою, боячись, що голос його підведе. — Сюди, будь ласка. Імператор прийме вас за кілька хвилин. Голова відчутно боліла. Артем не знав, чи можна підніматися на орбіту після черепної травми, у коригувальному шоломі. І він не мав часу з'ясовувати. Тепер він сидів на долівці в тій самій кімнаті, де один раз бачився з Імператором, і вивчав візерунки на світлих стінах, а в голові вищало комариком: «Сік, смик, лівий задній, пік, дик, хрюшка в милі…» Клацнули двері за спиною. Артем хотів підвестися… — Сиди, — на плече йому лягла велика рука, Артем завмер від дотику цієї долоні. Імператор сів, як минулого разу, навпроти, на підлогу. Замість м'яча в його руках була низка великих чорних намистин, нанизаних на шнурок. Довгі пальці перебирали бусини одну за іншою. — Кись, брись, лівий задній, хвіст, зріст, лобом в стінку… Як же ти так нарвався, Артеме? — Вони били мого брата. Імператор усміхнувся. Це було коротке, моторошне й заворожливе видовище, неначе північне сяйво в тропічних широтах. — Ти прийняв рішення? — Так… — Що ти вирішив? Артем спробував згадати, що він відчував, стоячи біля торгівельного автомата. Спробував почути всередині «Патетичну симфонію», та в голові стрибала мелодія «Лівий задній». Від неї вщухав біль. — Артеме, — тихо сказав Імператор. — У тебе струс. Ти зі своїм прекрасним мозком проживеш довге життя, проте для нашої мети він уже не годиться. Артем мовчав. — Як же ти міг так підставитися, га? — Вони били мого брата. Імператор потакнув: — Шкода. Я встиг до тебе звикнути. Хотів, щоб ти став частиною мене й частиною Імперії. В Артема нестерпно занила скроня. — Сиди… Зараз відпустить, це спазм… Ох, дурило. Ти шкодуєш? Артем мовчав. — Звісно, ти отримаєш підданство, просто сьогодні. Власне, ти останній, кого прийме на борт «Метрополія», — і ми підемо… Встигнеш попрощатися? Артем замружився, залишаючи сльози назовні: — Дякую, Ваша Імператорська Величносте. Але з ряду причин я не можу погодитись на вашу пропозицію.
*** «Метрополія» пішла. Кілька днів її можна буде розрізнити неозброєним оком, а згодом лише в телескоп. Потім вона піде в стрибок і зникне на двадцять років, до нового візиту. Безліч планет-колоній. Кожну треба відвідати раз на двадцять років. Проінспектувати, розсудити, прийняти готові замовлення. Зібрати воду, повітря, енергоносії. Обдарувати новими виробничими лініями, інженерними рішеннями, ідеями, матеріалами, схемами, фільмами й текстами. Забрати людей. Не всіх, навіть не багатьох. Забрати найяскравіших, метких на вигадку, обдарованих, сміливих — готових залишити все й стати підданими Імператора. Хтось із них, можливо, отримає й громадянство — та про це довідається лише дехто. — Кіре, — сказав Артем. — Я хочу поговорити з тобою про дуже важливі речі… В небі танули обриси білого, складного, найпрекраснішого в світі космічного корабля.
Марина та Сергій Дяченко, 2012
*** — А це тобі за «колонію»! — А це за «тубільців»! — А це від мене особисто! Троє били четвертого. Невисокий і худий, він був чудовою жертвою. Він пручався, дряпався, плював і виглядав таким огидним і жалюгідним, що катам з кожним ударом ставало зрозуміліше: тут не розправа, а справедливий суд. Артем вгатив найвищого сумкою по потилиці, просто щоб якось розчепити клубок. Хлопчиська були менші й легші за Артема, він розпихав їх у різні боки: — Усі на одного?! — Це його брат, — крикнув білошкірий хлопець. — Себто, теж імперська погань! — гаркнув смаглявий. — Продажні шкури! Зрадники Варти! Вони наскочили тепер уже на Артема. Він ударив смаглявого дужче, ніж розраховував, і розбив хлопцеві губу. — Ти пошкодуєш! Ми ще повернемося! Він підвів з землі Кирила. Цього разу братові дісталося найбільше — губи розквашено, обличчя в синцях. Загоювальні серветки, нажахано подумав Артем. Його били щодня, а він купував пакунок серветок та щодня загоював обличчя, щоб мати могла повірити в незачинені двері, щербаті сходи, інші нещасні випадки… — За що вони тебе? — Свині. Я отримаю підданство. А вони залишаться копирсатися в багнюці. — Кіре, у якій багнюці?! Чому ти нікому не сказав… Чому ти не сказав мені?! — Тому що я житиму на «Метрополії», а там не полюбляють слабаків. Артем придушив бажання взяти брата за плечі й трусити, допоки не відвалиться голова: — Що за маячня? Що в тебе за каша в голові? Кіре! Мерщій до лікаря, потім до адміністратора школи… В цю мить його вдарили ззаду по голові.
*** — Учень шостого класу Ірисів Вадим завдав удару по голові потерпілого базальтовим скалком, якого витяг з клумби міського парку. З дитиною працює психолог. У конфлікті розбираються педагоги. Доповідь про подію доставлено на орбіту. Екран згас. Мати сиділа за столом, випростана, сувора: — Кирило, ти насправді називав людей Варти «тубільцями»? Маленький, блідий, брат сидів за дальнім кінцем столу, мов підсудний. — Ти насправді казав, що отримаєш підданство «Метрополії» й ніколи не повернешся на Варту?! — Мамо, дай йому спокій, — сказав Артем. У нього трохи паморочилося в голові. Лікар сказав, ще добу буде паморочитися. На нього надягли терапевтичний шолом, який обережно коригував наслідки струсу. — Мамо, його за це били без перестанку протягом трьох місяців, щодня. Якщо ти будеш на нього репетувати, буде тільки гірше. — Я не розумію, — сказала мати, і в голосі задзвеніли сльози. — Як я могла… як ми дожили до такого? Наша Варта… Може, не найкраще місце у Всесвіті, та це наш дім! Чого тобі не вистачає, га, маленька тварючко?! В Артема вискнув у кишені комунікатор.
*** — Ви ж не вперше на «Метрополії»? Він похитав головою, боячись, що голос його підведе. — Сюди, будь ласка. Імператор прийме вас за кілька хвилин. Голова відчутно боліла. Артем не знав, чи можна підніматися на орбіту після черепної травми, у коригувальному шоломі. І він не мав часу з'ясовувати. Тепер він сидів на долівці в тій самій кімнаті, де один раз бачився з Імператором, і вивчав візерунки на світлих стінах, а в голові вищало комариком: «Сік, смик, лівий задній, пік, дик, хрюшка в милі…» Клацнули двері за спиною. Артем хотів підвестися… — Сиди, — на плече йому лягла велика рука, Артем завмер від дотику цієї долоні. Імператор сів, як минулого разу, навпроти, на підлогу. Замість м'яча в його руках була низка великих чорних намистин, нанизаних на шнурок. Довгі пальці перебирали бусини одну за іншою. — Кись, брись, лівий задній, хвіст, зріст, лобом в стінку… Як же ти так нарвався, Артеме? — Вони били мого брата. Імператор усміхнувся. Це було коротке, моторошне й заворожливе видовище, неначе північне сяйво в тропічних широтах. — Ти прийняв рішення? — Так… — Що ти вирішив? Артем спробував згадати, що він відчував, стоячи біля торгівельного автомата. Спробував почути всередині «Патетичну симфонію», та в голові стрибала мелодія «Лівий задній». Від неї вщухав біль. — Артеме, — тихо сказав Імператор. — У тебе струс. Ти зі своїм прекрасним мозком проживеш довге життя, проте для нашої мети він уже не годиться. Артем мовчав. — Як же ти міг так підставитися, га? — Вони били мого брата. Імператор потакнув: — Шкода. Я встиг до тебе звикнути. Хотів, щоб ти став частиною мене й частиною Імперії. В Артема нестерпно занила скроня. — Сиди… Зараз відпустить, це спазм… Ох, дурило. Ти шкодуєш? Артем мовчав. — Звісно, ти отримаєш підданство, просто сьогодні. Власне, ти останній, кого прийме на борт «Метрополія», — і ми підемо… Встигнеш попрощатися? Артем замружився, залишаючи сльози назовні: — Дякую, Ваша Імператорська Величносте. Але з ряду причин я не можу погодитись на вашу пропозицію.
*** «Метрополія» пішла. Кілька днів її можна буде розрізнити неозброєним оком, а згодом лише в телескоп. Потім вона піде в стрибок і зникне на двадцять років, до нового візиту. Безліч планет-колоній. Кожну треба відвідати раз на двадцять років. Проінспектувати, розсудити, прийняти готові замовлення. Зібрати воду, повітря, енергоносії. Обдарувати новими виробничими лініями, інженерними рішеннями, ідеями, матеріалами, схемами, фільмами й текстами. Забрати людей. Не всіх, навіть не багатьох. Забрати найяскравіших, метких на вигадку, обдарованих, сміливих — готових залишити все й стати підданими Імператора. Хтось із них, можливо, отримає й громадянство — та про це довідається лише дехто. — Кіре, — сказав Артем. — Я хочу поговорити з тобою про дуже важливі речі… В небі танули обриси білого, складного, найпрекраснішого в світі космічного корабля.
Марина та Сергій Дяченко, 2012