РЕЦЕНЗЕНТИ:

Багіров С.Р. — доцент кафедри кримінального права Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету, к.ю.н.;

Денисов С.Ф. — професор кафедри кримінального права Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету, к.ю.н., доцент.

Вступ

Вивчення практики застосування законодавства про погашення і зняття судимості свідчить про те, що деякі суди припускаються помилок, що іноді призводить до порушення законних прав і інтересів засуджених осіб, або навпаки, необґрунтовано визнають таких осіб такими, що не мають судимості.

У посібнику розглянуті теоретичні і практичні питання видів погашення судимості, правові наслідки судимості, розглянуті правила погашення судимості та обчислення строків погашення судимості. Крім того, розглянуті питання зняття судимості, особливості погашення судимості у неповнолітніх, а також вплив «Прикінцевих та перехідних положень Кримінального кодексу України 2001 р. на погашення судимості. І останнє, запропоновані правила погашення та зняття судимості.

Даний науково-методичний посібник підготовлений на основі аналізу чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства України, на підставі рекомендацій наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України № 16 від 26.12.2002 р. “Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості”^[1], а також судової практики (у методичному посібнику проаналізовано більше як 130 судових рішень, пов’язаних з питаннями погашення чи зняття судимості). Теоретичною основою посібника, є насамперед, монографія «Судимість» відомого харківського вченого В.В. Голіна ^[2].

Метою даного посібника є насамперед надання методичної допомоги суддям місцевих судів при розгляді питань, які пов’язані з наслідками судимості для засуджених осіб, а також при погашенні або зняттю судимості у останніх.

Ми усвідомлюємо, що не розглянули (та і не могли розглянути) всі спірні питання, які виникають в судовій практиці при застосуванні законодавства про погашення чи зняття судимості. Тому просимо всіх суддів місцевих судів Запорізької області направляти на адресу апеляційного суду Запорізької області: 69000 м. Запоріжжя, пр. Леніна, 162, судді Білоконеву В.М. або за телефоном (061) 289-45-27 питання, що виникають у них при застосуванні інституту судимості по конкретним кримінальним справам, щоб вони могли бути враховані при перевиданні в майбутньому даного посібника.

Даний методичний посібник продовжує добру традицію видання «Бібліотечки судді» апеляційним судом Запорізької області. У 2009 р. були виданні науково-методичні посібники «Застосування амністії в Україні (судова практика)» та «Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)». Він рекомендований, в першу чергу, суддям місцевих суддів. Разом з тим, він може бути корисним як працівникам прокуратури, які підтримують державне обвинувачення в судах, так і адвокатам, які захищають інтереси підсудних, а також всім юристам, студентам юридичних факультетів які цікавляться питаннями застосування законодавства про погашення і зняття судимості.

Розділ І. Судимість як соціально-правове явище

Як відзначав В.В. Голіна, судимість — складне юридичне явище, яке має багатофункціональне соціальне і правове призначення. Інститут судимості тісно пов'язаний з іншими інститутами кримінального права, правовим статусом особистості, інститутами соціального контролю тощо, а в більш широкому масштабі слугує своєрідним індикатором морального стану суспільства ^[3].

Проблемам судимості в першій половині ХХ століття на Україні, як законодавець, так і наука кримінального права, багато уваги не приділяли. Наприклад, Кримінальний Кодекс Української РСР 1927 р. не передбачав конкретної кримінально-правової норми в Загальній частині КК, яка би регламентувала правовий порядок застосування інституту судимості до засуджених. Між тим, в деяких статтях КК 1927 р. питання судимості в тій чи інший мірі розглядалися. Наприклад, в п. «в» ст. 15 цього Кодексу було відзначено, за тих, що не мають судимості, визнаються особи засуджені до позбавлення на строк не більше шести місяців або до будь-яких інших м’якших заходів соціального захисту, які протягом трьох років від дня відбуття застосованих до них відповідних заходів соціального захисту не вчинили нового злочину, а також засуджені до позбавлення волі на строк понад шість місяців, але не більше як на три роки, які не вчинили нового злочину протягом шести років ^[4]. В ст. 50 КК 1927 р. було вказано, що, якщо протягом призначеного судом іспитового строку умовно-засуджений не вчинить нового злочину, то вирок суду вважається таким, що втратив силу, і умовно-засуджений вважається несудимою особою ^[5].

В ст. 55 Кримінального Кодексу Української РСР 1960 р. вперше на законодавчому рівні був регламентований порядок застосування інституту судимості, який має правове значення для судової практики і до сьогоднішнього дня. В другій половині ХХ століття на Україні серед вчених хто системно розглядав питання застосування судимості, слід насамперед визначити В.В. Голіна ^[6].

В юридичній літературі є різні поняття (ознаки) судимості, однак враховуючи обмежений об’єм цього посібника, ми розглянемо тільки деякі з них, які на наш погляд, мають значення насамперед для практикуючих юристів.

Так, на думку П.Л. Фріс, судимість це правовий наслідок засудження особи, який визначає її правовий стан, пов’язаний з наявністю відповідних правообмежень на період виконання обвинувального вироку та на час, обумовлений законом після його виконання ^[7].

В.В. Голіна відзначає, що судимість особи — це її правовий стан, створений реалізацією кримінальної відповідальності, що виникає внаслідок засудження винної особи обвинувальним вироком суду за вчинення нею злочин до покарання, який виступає підставою для державного осуду і застосування до нього передбачених законом на протязі певного, законом установленого перебігу часу, обмежень та втрат і відіграє роль сприяючого засобу досягнення і закріплення цілей покарання ^[8].

З точки зору Є.О. Письменського, — судимість є правовим станом особи, який виникає в результаті засудження за вчинений злочин із призначенням покарання та полягає в можливості настання для неї правових наслідків, які передбачені цим Кодексом та іншими законами України ^[9].

Верховний Суд України в п. 1 постанови Пленуму від 26 грудня 2003