погомоніти з сусідами.

Проте в Берти були інші причини сидіти на призьбі. Й того ранку, коли побачила вона незнайомця, який, піднявшись стрімким схилом, поволі попрямував до єдиного в тому містечку готелю, збагнула — дочекалася. Хай скільки разів вона його собі уявляла, а він виявився зовсім інший: у поношеній, аби не сказати обшарпаній одежині, пелехатий, неголений.

І супроводжував його диявол.

«Чоловічок мій мав рацію, — подумала вона. — Не сиділа б я отут, ніхто б нічого й не запідозрив».

Берта не надто вміла вгадувати вік і тому прикинула, що прибульцю могло бути років сорок-п’ятдесят. «Молодий», — подумала вона, і хід її думок зрозуміє лише той, хто доживе до її віку. Вона запитала в себе, чи довго він прогостює в них, і, не одержавши відповіді, все-таки вирішила, що недовго, коли в нього із собою лише маленька валізка. А швидше всього — переночує та й подасться далі, прямуючи своїм шляхом, для Берти невідомим та й не цікавим.

Та все-таки не минули даремно роки, проведені нею на призьбі в очікуванні його появи, бо за цей час навчилася вона милуватися красою довколишніх гір, яких колись і не зауважувала, бо сама народилася тут і змалечку звикла до гірського пейзажу.

А прибулець, як і слід було чекати, увійшов до готелю. Берта подумала було, а чи не поговорити з священиком про цього непроханого гостя, та вирішила, що не варто: не буде священик її слухати, скаже, мов, вижила стара з розуму.

Що ж, тоді лишається тільки чекати, що воно буде далі. Адже дияволові, аби накоїти лиха, багато часу не треба, — як і ураганові, лавині чи шквалу, що в одну мить вириває з корінням столітні дерева. Отут і осяйнуло стареньку: лише від того, що довідалася вона про зло, яке цієї миті увійшло у Віскос, стан справ надто не помінявся: диявол погостює та й піде собі далі, і зовсім не обов’язково, що хтось постраждає від самої його присутності. Дияволи завше вештаються по білому світу: іноді знічев’я, аби рознюхати, що там коїться, а часом — аби спокусити якусь душу. Самі вони при цьому вельми підступні й рішення приймають без усякої логіки, корячись єдиному прагненню стати до бою з гідним супротивником. Берта гадала, що нічого надто цікавого чи примітного у Віскосі катма, й більше ніж на добу це містечко не може привернути нічиєї уваги, а вже князя тьми то й поготів.

Вона спробувала було повернути думки в інше русло, однак новоприбулець ніяк не виходив у неї з голови. А небо, ще зовсім недавно чисте та ясне, тим часом почало затягуватися хмарами.

«Що тут такого, — подумала Берта. — Восени завжди так». Ніякого зв’язку з появою незнайомця, простий збіг.

Аж ось вона почула віддалений гуркіт грому, а по тому — ще зо три. З одного боку це означало, що ось-ось рине дощ, однак з іншого, надто якщо згадати місцеві повір’я, — можна було витлумачити й так, що то пролунав голос розгніваного Бога, невдоволеного збайдужілими до його присутності людьми.

«Певне, я мушу якось діяти. Адже той, кого я чекала, врешті-решт прийшов».

Кілька хвилин вона придивлялася й прислухалася до того, що діялося довкола: грозові хмари висли над містом все нижче, однак гуркіт ущух. Берта як добра, хоча й колишня католичка відкидала всякі повір’я й забобони взагалі, а місцеві забобони, що сягали своїм корінням древньої кельтської цивілізації, в лоні якої й виникло за сивої давнини містечко Віскос, — то й поготів.

«Грім — це лише явище природи. Якби Господь намірився звернутися до людей, він знайшов би інший спосіб, простіший».

Поки вона собі так міркувала, знову — і тепер уже зовсім близенько, гримнув грім. Берта підвелася, забрала свій стілець і ввійшла до будинку, щоб не опинитися під дощем, проте серце її несподівано стислося від незбагненного жаху, зрозуміти причину якого вона так і не спромоглася.

«Що ж я маю вдіяти?»

Знову їй захотілося, аби незнайомець якнайшвидше поїхав з їхнього містечка, бо вона вже надто стара, щоб давати раду собі самій, Віскосу, а головне — Господу-Вседержителю, — хай тільки проб’є час, і він, поза сумнівом, вибере собі для підтримки й опори когось молодшого. Все це — порожня маячня, — її чоловік полюбляв задля забавки вигадувати всяку всячину, щоб допомогти їй скоротати час.

Однак вона бачила диявола — і в цьому не було в неї жодного сумніву.

Диявола, що набув подоби людини із плоті й крові, в одязі подорожанина.

***

В одному будинку з готелем містилися: продуктова крамниця, ресторан, де подавали страви місцевої кухні, та шинок, куди навідувалися мешканці Віскоса погомоніти про погоду або про те, що нинішня молодь геть збайдужіла до життя села. «Дев'ять місяців — зима, решта три — каторга», — казали вони, маючи на увазі, що всього лише за дев'яносто днів треба виорати й засіяти поле, виростити й зібрати врожай, скосити й заскиртувати сіно, поостригати овець.

Усі місцеві знали, що живуть у світі, якого більше не існує, та при цьому вперто не хотіли погоджуватися з тим, що вони — останнє покоління хліборобів і пастухів, які впродовж ось уже стількох сторіч мешкали в цих горах. Рано чи пізно з’являться і в їхніх краях машини, і худобу тепер розводитимуть за тридев’ять земель звідси, годуючи її за спеціальним раціоном, і якась велика іноземна фірма, викупивши містечко, перетворить його на гірськолижний курорт.

Така доля вже спіткала всі довколишні містечка, один тільки Віскос не здавався. Справа, певно, була в тім, що надто сильне жило тут почуття обов’язку перед минувшиною й перед пам’яттю пращурів, які колись мешкали на цій землі й втолкували нащадкам, як то важливо — не коритися до останнього.

Приїжджий уважно прочитав реєстраційну картку, міркуючи, як її заповнити. З його акценту місцеві вирішать, що прибув він з якоїсь південноамериканської країни, тож можна написати — «Аргентина», — йому дуже подобалася її футбольна збірна. У графі «Домашня адреса» він зазначив «вулиця Колумбії», пригадавши, що є в Південній Америці такий звичай — на знак поваги називати вулиці й майдани іменами сусідніх держав. А ім’я собі він позичив у одного знаменитого терориста, що жив у минулому столітті.

Не минуло й двох годин, як кожен з 281 мешканця Віскосу вже знав, що приїхав до них чужоземець на ім’я Карлос, і що родом він з Аргентини, а живе в Буенос-Айресі, на славетній вулиці Колумбії. Хай там що, а ось вона, — перевага невеличких містечок: без усяких зусиль з твого боку про тебе відомо всім і все.

Саме на це, між іншим, і розраховував прибулець.

Він піднявся до себе в номер, розібрав валізу, — дістав звідти дещо з