поводження того відділу з членами Центральної Ради, зокрема з проф. Грушевським, якому молодий комендант казав піднести "рукн вверх", дійшла до нас саме під час засідання стрілецької ради. Наслідком її було, що в касарнях січових стрільців оголошено воєнне поготівля. Одночасно я поїхав до німецького командування. Там прийняв мене генерал Бронцарт-Брокендорф і заявив мені, що напад на Центральну Раду був помилкою, яку німецьке виправить, що йшлося лише про арешт кількох членів Центральної Ради, які організували проти німців повстання, й що німецькому командуванню нічого невідомо про якийсь політичний переворот. З цим я поїхав до Центральної Ради, будинок якої був уже звільнений від німецьких жовнірів та перед котрим вже стягнено німецькі стійки. Я знайшов проф. Грушевського й прем'єра Голубовича крайньо пригнобленими та здезорієнтованими. На питання: що робити нам, військовій сторожі Центральної Ради, і що робитиме уряд — я не отримав ніякої ясної відповіді. Мені сказали лише: тримати зв'язок з військовим міністерством і ще раз домагатися пояснення від німців, себто робити те, що ми й самі робили та що зовсім не задовольняло нас, бо у військовому міністерстві панувала теж унаслідок арешту міністра Жуківського дезорієнтація.

Майже одночасно дістали ми відомості, що на Липках нашвидку організуються відділи з російських старшин, які звуть себе "гетьманцями", й що в будинку колишнього міністра здоров'я Любінського є головна квартира Скоропадського. У військовому міністерстві я знайшов заступника військового міністра генерала Грекова, якому теж запропонував негайно виступити проти московських добровольців й обеззброїти їх. Генерал Греков однак не згодився й казав лише спитати німецьке Оberkommando, як воно ставиться до цього перевороту. Таке становище генерала Грекова незвичайно погано вплинуло на настрій стрільців і цілком здезорієнтувало старшинство. Це виявилось наглядно в епізоді зі сотником Черником, що про нього буде мова трохи нижче. Відповідь німців, від імені яких говорив майор генерального штабу Ярош, була така, що, мовляв, німці не вмішуються у внутрішні справи України, але "бачили б нерадо" обеззброєння добровольчих дружин. Ясно, що після тої відповіді вже було пізно виступати першими проти добровольців. Стрільці замкнули лише чотирикутник довкола будинку Центральної Ради й чекали наказів від військового міністерства. Коли ж добровольці, зібравшись в більший гурт, зійшли з Липок на Хрещатик і почали просуватись в гору Шевченківським (Бібіковським) бульваром і Фундуклеївською вулицею, січові стрільці відкрили вогонь, причому на Шевченківськім бульварі згинуло два добровольці (це було в понеділок 29 квітня). Того ж самого дня для зміцнення сторожі біля Центральної Ради завізвано з касарні при Львівській вулиці сотню скорострілів, вулиці сотню скорострілів, якою командував бл. п. сотник Черник. Як відомо, сотник Черник переходив з 12-ма скорострілами Софійський майдан саме в момент помазання Скоропадського в гетьмани. Лише безоглядна військова дисципліна сотника Черника, який тільки те знав, що йому наказано з'явитися перед Центральну Раду, казала йому спокійно перейти Софійський майдан. Це був останній момент, в якому можна було раптовим енергійним виступом повернути біг подій, бо німці були би не встигли прийти на допомогу Скоропадському та його однодумцям. Прогаяння того моменту є також виною вищої української команди м. Києва, уряду й президії Центральної Ради, яких гетьманський переворот так налякав і збентежив, що вони не були в силі дати нам якихось ширших директив. Безпосередньо після помазання почули ми від німецького командування вже цілком інші слова, сказані цілком іншим тоном: що всякий виступ проти гетьмана Скоропадського вони, німці, вважатимуть виступом проти них; що вони домагаються дати свободу розвиткові започаткованих подій та що жадають підчинення січових стрільців гетьманові. Ми відмовили й знову чекали наказів, або бодай поради згори.

Тим часом коло 6 год. вечора (того ж самого історичного дня) заїхав перед нашу касарню один добродій (прізвища ніяк не можу пригадати), легітимуючись як делегат Скоропадського та питаючи про мене. Він заявив мені, що приходить просто від гетьмана й що гетьман, бажаючи порозумітись зі мною у різних справах, просить мене навідати його у його ставці, причому ручається за мою недоторканність. Стрілецька рада вирішила, щоб я їхав; зі мною поїхав Андрій Мельник. Ставку гетьманів, що знаходилась у Липках, берегли німці. До Скоропадського провів мене (одного) полковник Зеленевський. Гетьман заявив мені, що багато, мовляв, доброго чув про січових стрільців, що вже давно хотів бачитись зі мною і т. д., і запропонував мені, щоб січові стрільці перейшли в його службу, причому наступного дня мали б урочисто передефілювати перед його палатою, що рівнятиметься офіціальному визнанню нової влади цілим стрілецтвом. На це я відповів, що стрілецтво є здисциплінованим військом, яке зробить так, як йому скаже його командування; що січові стрільці не втручаються до політики і їхнім завданням є служити рідному краєві, підкорюючись його правовому урядові; що для січових стрільців тим правовим проводом України була досі Центральна Рада і що стрілецьке військо не може через ніч переходити з табору до табору лише тому, що хтось ставить нас перед доконаним силою фактом; крім того, стрілецтво є до краю схвильоване методом переведення перевороту й засобами, якими він, гетьман Скоропадський, скористався для перевороту; далі заявив я гетьманові, що сам я вважаю його виступ початком великих лих для України та що це є також погляд цілої стрілецької ради.

Бачачи, що гетьман одного власного слова не скаже, не отримавши вказівок від німців, та що він є під могутнім впливом середовища московських старшин, ми вирішили говорити радше безпосередньо з німцями. Німецьке командування визначило для переговорів полковника генерального штабу Гізе. Він вислухав пильно всі наші уваги (це було ще того самого дня пізнім вечором) і заявив, що нічого вдіяти не можна, бо справа є вже вирішена, та поставив нам ультиматум: або беззастережне визнання гетьмана Скоропадського з боку січових стрільців, або їхнє обеззброєння.

Розвиток дальших подій відомий: перехід січових стрільців походним ладом з терещенківських касарень до львівських (серед наших стрільців проф. Грушевський з родиною), атентат на проф. Грушевського, гостра блокада наших касарень німцями, теоретична заява солідарності від обеззброєних синьожупанників^[1], переговори з гетьманським відпоручником капітаном Альвенслєбеном на повному засіданні