Євген Федоровський СВІЖИЙ ВІТЕР ОКЕАНУ

Малюнки ГЕОРГІЯ ФІЛАТОВА та РОСТИСЛАВА БЕЗП'ЯТОВА

Перекладено за виданням: «Искатель», № 3, 1976.

ВІД АВТОРА

В основі цієї повісті — справжня доля пошуків і знахідок Михайла Івановича Бєлова — доктора історичних наук, автора багатьох праць з історії географічних подорожей, про землепрохідців минулого, складні проблеми, що поставали перед людьми, які освоювали нові краї.

Учасник Великої Вітчизняної війни, невтомний дослідник, організатор складних розкопок у далеких куточках Заполяр'я М. І. Бєлов чимало років працював над історією відкриття Антарктиди. У фундаментальній праці «Перша російська антарктична експедиція 1819–1821 рр. і її звітна навігаційна карта» він довів усьому світові, що першими відкрили шостий континент кораблі «Восток» та «Мирный», якими командували Ф. Ф. Беллінсгаузен і М. П. Лазарєв.

У повісті я вважав своїм обов'язком іти строго за фактами. Побоюючись що-небудь перекрутити, я дотримувався трактовок праці М. І. Бєова, а також справжньої історії дешифровок, експертиз, доказів, наведених ученим у цій праці. З цієї ж причини я дослівно навів листи членів експертної комісії, оскільки точність наукового документа в таких публікаціях вважаю не менш важливою, аніж захопливість сюжету, й правдивість вчинків героя.

Розділ перший ДАВНО ЗАОРАНІ ОКОПИ…

РЕФЛЕКС МЕТИ

Головін ліктями розгріб землю, вмостився якомога зручніше і підніс до очей бінокль. Наблизився глинястий пологий, глянсовий від дощу пагорб, оточений ріденьким частоколом дротяних загороджень. По іржавих консервних бляшанках, що їх викидали німці, можна було визначити ламані лінії окопів, кулеметні гнізда, дзоти, замасковані поспіхом і невміло. Гітлерівці ще не навчились ховатися в землю. Із-за пагорба стирчали голі, прихоплені кригою гілляки кленів і в'язів. Вони затуляли напіврозбиті коробки будинків із чорними провалами вікон.

Низько, немов підбитий літак на вимушену посадку, сунули сірі хмари. Вітер чіплявся за березові кілки, за колючий дріт, злісно посвистував, завивав, провіщаючи близькі холоди.

За будинками в парку стояв Великий Катерининський палац — прекрасні кімнати й зали, розкішна Камеронова галерея…

Головін був там до війни, коли було вповні сонячне спекотливе літо, запам'ятав ходи й виходи, але зараз усе стислося, потьмяніло, і це боляче кольнуло серце.

Він знав, що багато яких цінностей вивезти звідти не встигли і тепер усе може загинути: людство назавжди й безповоротно втратить частку своєї культури.

Знав він і те, що в колишніх господарських прибудовах палацу, в коморах і підвалах, була захована частина військового морського архіву XVIII й XIX століття.

Якби Головіна спитали про його останнє найбільше і єдине бажання, він би відповів — зазирнути в цей архів. Заради цього він віддав би свій хліб, мерзнув би, пішов би на вірну смерть. Архів був мрією його життя. Точніше, не весь архів, а ті документи, що залишилися від великої подорожі Беллінсгаузена і Лазарева в Антарктиду — материк тоді ще зовсім невідомий.

Дід Головіна замолоду служив на крейсері «Император Павел». Він помер перед самісінькою революцією і залишив величезну бібліотеку. Змалечку його онук приохотився до книжок. Від них віяло духом просмолених канатів, вилинялими на тропічному сонці вітрилами, тугим вітром ревучих широт. Це були рідкісні старовинні книги про кораблі та піратів, далекі землі і морські бої.

З пожовклих сторінок дивились на хлопчика гравюри некоронованих королів піратів: Генрі Моргана, Джона Ейвері, Джеймса Плантейна й Аруджа, Френсіса Дрейка і Джорджа Кліффорда. В уяві дитини вимальовувався романтичний образ флібустьєрської республіки Ліберталії, Країни Свободи. Молодого Головіна полонили відвага і мужність людей, які поривали з традиціями епохи.

Коли Лев Головін подорослішав, його захопила епоха великих географічних відкриттів, далекі походи вітрильних кораблів у чужі землі, океани й моря. В кабінеті, окрім книг, зберігались речі — хронометри, секстанти, китові вуса, величезні мушлі, моделі фрегатів і кліперів. Ці предмети зберігали дух морської романтики.

Особливо хвилювали дідові щоденники. Наприкінці свого життя старий Головін зацікавився відкриттям Антарктиди. Він збирав усі більш чи менш важливі відомості, що стосувалися походів у південні моря. Матеріали дід систематизував, розносив по картках, робив нотатки. Він намагався викладати новини по-діловому сухо і грунтовно, як бойові рапорти, та інколи збивався з безпристрасного тону, і тут відкривалось його справжнє обличчя — бунтівника і бродяги, невгамовного сперечальника і тонкого мислителя. Він ніколи не думав щось публікувати, а писав для себе, для вдосконалення, як він висловлювався, власної душі.

«XV і XVI століття… — читав Головін-онук. — Європа звільнялася від важких пут інквізиції й середньовіччя. Географи знову звернули погляд до пізнання свого дому. На перших картах світу в районі Південного полюса була вказана велика міфічна земля — Терра інкогніта Аустраліс. Палкі картографи Відродження вважали, що вона лежить у помірному поясі, і малювали незліченні багатства. Чимало морських експедицій загинуло на шляху до неї. За два-три сторіччя знання про Південну Землю не просунулись далеко вперед. Ще у XVIII столітті про неї міркували не більш обгрунтовано, аніж у період Відродження, хоч на той час була відкрита Австралія. Саме після відкриття Австралії зросла наполегливість у досягненні Південної Землі. Завершивши географічні відкриття в інших частинах світу, моряки дедалі частіше й частіше почали звертати погляд до південних широт.

XVIII століття реєструє три більш-менш великі спроби просунутися в Антарктиду. Це передусім французькі експедиції Буве (1739р.) і Кергелена (1771–1774 рр.). Вони не мали якихось важливих результатів. Перша дійшла до 54 градусів 10 мінут південної широти, друга відкрила острів, який Кергелен назвав Землею Спустошення. Тільки третя експедиція Джеймса Кука, що шукала Південну Землю з помірним кліматом, проникла далеко на південь, за сімдесяту паралель. Двічі Кук підходив до південного крижаного континенту, від материка його відокремлювали лише 108 миль. Урешті-решт він дійшов сумного висновку, що біля Південного полюса, можливо, й лежить крижаний континент, але відкриття його не дасть людству якої-небудь користі».

«Спускайте вітрила…» — із сарказмом зауважував дід.

«Та Куку не