закручене навколо входів та виходів, а пороги, як крапки – переламні моменти змін. Колись дивилась біографічний фільм "Tample Grandin" про хвору на аутизм жінку, яка присвятила життя вивченню душевного стану тварин, зокрема, корів. Після кількох невдалих спроб навчатись у коледжі Темпл перевели в інтернат для людей з особливими потребами. І її викладач Карлок допоміг їй уявити, що кожне нове випробування в житті – це лише ще одні двері, що відчиняються в новий світ. Тож коли вона стояла перед черговим викликом, уявляла, що стоїть перед дверима, які всього лишень потрібно відкрити. Отже, подумала Таня, отвір, вхід та вихід, лежать в основі не лише фізичного, але й душевного та духовного.

Таня задумалась, де ще вона могла зустріти у фільмах чи літературі яскраво виражену філософію отвору, і одразу згадала про Віні Пуха із його "Входить і виходить" і про Алісу із Країни чудес, яка падає в діру. Отже, геній авторів цих творів криється у вмінні розгледіти такі базові речі? Цілком можливо.

Кинула оком на водія, коли віддавала дві гривні. Її  завжди дивували ці чоловяги за кермом – у засмальцованих сорочках, палених абібасівських штанах з лампасами, і півроку непастованих мештах – приголомшували своєю фамільярною домашністю,  так наче їх викинули з дому і вони жили в цих автобусах, навіть ніколи з них не виходячи. Обклеєні тисненими софронівськими іконками вікна, імпровізовані багряні велюрові штори з торочками, наче в султанському палаці із виразною претензією на аристократизм та порфирородність; протертий килим із полюванням на оленя, прапори країн та футбольних кубків, песик біля лобового скла, що кольором та шкірою нагадує стиглий персик і від руху гойдає головою; ряд компактдисків, шмат паралону із  прорізаними отворами для розмінних монет, вирисовували повну гармонію між внутрішнім та зовнішнім світом водія. Так званий благоустрій робочого місця мав певну градацію головного та другорядного – посередині на підвищенні стояло своєрідне святилище, жертовник, на якому відбувався ритуал обміну грошей на проїзд, і вони, водії, виступали в ролі майже філіпінських шаманів, що за рівнем примовляння чарівних слів переплюнули магів вавилонських, "що ворожать на зорях". Далі градація переходила на сидіння біля лобового скла, і тоді вже сама перегородка відділяла сакрум від профанум. Тепер їй стало зрозуміло, чому водій неохоче дозволяє сідати на крісло поруч себе – це як непрохано в гості зайти, перетнути заповітну лінію та увірватися в особистий  простір.

Це все, включно з плюшевим мотлохом, штучними квітами та іконостасами з фотообразів, що треба, але шкода викинути, були одним з тих факторів, що понижували Львів в очах гостей до статусу провінційного містечка, бо їм місце водія скоріше нагадувало дешеву капличку на цвинтарі, аніж робоче місце жителя столиці королівства Галичина. Наступним кроком слід було б засадити центральні клумби біля Оперного капустою та буряком. Ну так, для повноти картини.

Щодо особистого простору, то в цій маршрутці лише водій мав право на нього, всі решта відразу вступали в близькі стосунки. Масовий інтим, де ніхто не має права обуритися, що на нього видерлись чи прилаштувались ззаду.  Навіть з родичами ти не є в таких стосунках, як із цими людьми в  громадському транспорті. Так, звісно буває на свята чи уродини обіймеш батька  чи подругу, але ж тут суцільні обійми, наче тих пасажирів тисячу років не бачив чи не відчував їхнього тепла.  Добре, що восени та взимку люди одягають більше вбрання, і фізичний контакт стає менш близьким завдяки прошарку зі светрів, курток та плащів. Ще одна осіння перевага – війни між тими, кому дме і тими, кому гаряче, також закінчились. Назагал осіннє оніміння приспало бурхливу емоційну діяльність, але саме в громадському транспорті люди все ще здригались, наче жахаючись крізь сон.

Повертаючись до близькості – Таня інтуїтивно відчувала, що багатьом така ситуативність подобається,  зокрема пузатим чоловікам, яким вочевидь кортіло зблизитись з молодими  дівчатами без знайомства. І вони навіть при нечисленності пасажирів і просторі для маневрів намагались пригорнутись до слабкої статі, і за кожним ривком маршрутки притискали заспаних студенток пузами до поруччя, вдаючи, що їх так заносить силою гравітації. На ямах поведінка пузанів відрізнялася способом, але не змістом, бо ціль то в них була одна і недвозначна. Зрозуміло, що нікому з дам не подобалась псевдоповедінка пивних лжекавалерів, бо всім відомо, що для зближення  існують відповідні манери: спершу потрібно зробити абстрактну словесну прелюдію, потім запросити кудись на каву,  і так далі, і що важливо – на кожному етапі дівчина має право вибору: погоджуватись на продовження чи ні. А тут одразу ні сіло, ні впало – близькість. Навіть львівські хвойди собі такого не дозволяють, а спочатку ведуть світську бесіду з клієнтом за келихом вина, обговорюють останні події та розказують свіжі жарти. В  «Експресі» за 12-те число була стаття про хвойд королівського міста, де оповідалося про ритуали та традиції розпусти, що за рівнем обслуговування клієнтів не поступаються традиціям японських гейш чи навіть старогрецьких гетер. Перевага отих ритуалів зближення полягала в можливості вибору і наданні часу на роздуми.

Таня згадала свого знайомого, якому розповіли про тонкощі залицяння – з обов’язковими вступами, зав’язками та кульмінацією. Але йому, бідолазі, так приспічило, що вирішив трохи скоротити передмову і приступити ближче до діла, а радше – до тіла. Так отож, підійшов він до жаданої дівчини і каже: "У  вас такі гарні черевички, можна з вами переспати?" І звісно ж, отримав ляпаса, бо замість повного твору запропонував голий зміст. Отож, знаючи про такі інтимні нюанси комунікації в громадському транспорті завдяки багаторічному досвіду Таня намагалася або сидіти або ставати там, де б  ці засмальцьовані дядечки не добрались до неї.

Сіла позаду біля вікна, їхати досить таки далеко, "Вийду потім  через задні двері", – подумала.

Деякі пасажири ставали ближче до передніх дверей, бо мусили незабаром виходити. Коли забракло стоячих місць, водій не стримався, виткнувся, як Пилип з конопель, з-за своєї перегородки, гримнувши на людей, що стояли спереду: "Чого поставали? Пхайтеся дальше!" І цим одразу загнав їх у кількасекундний шок. Всі витріщилися на нього, заціпенівши, а він продовжував: "Чого поставали як укопані?! Я сказав: дальше пхайтеся, а нє, то зараз монтіровкою попхаю!"

Наче потривожені бджоли першими у контратаку кинулись жіночки –їм у пазуху за словами не лізти – і