наближення всіх нас до метрополії, нехай і колишньої. Те саме може статися і з усією нашою історією, бо знову намагаються окремі представники начебто нашої влади змусити нас дивитися на самих себе чужими упередженими очима. Пересічним громадянам відома тільки частина залаштункової гри нинішніх можновладців навколо мовного питання. Пишуть інколи, що вже запізно щось переправляти, бо так уже сталося, бо всі вже звикли, тому навіщо потурати кільком десяткам «діяспорних вчених» з приводу їхнього бажання внести суттєві зміни до сучасного правопису, щоб повернутися і материковій Україні майже на сотню років тому до того мовного рівня, на якому завмерли заокеанські українці. Найчастіше противники змін (а я кажу — повернення до рідних першоджерел) наводять неоковирні приклади написання окремих слів, здебільшого іноземних, щоб уразити аж до переляку тих, хто неспроможний зрозуміти всю глибину мовної проблеми, її впливу на характер нації, на її самобутність. Бо питання є набагато глибшим, ніж сукупність правил написання окремих своїх слів чи іншомовних прізвищ. Хіба можна сперечатися про те, що логічна структура побудови словосполучень у реченнях прямцем впливає і на світосприйняття навколишнього світу, і на характер тих, хто користується цією мовою, на все, що ми призвичаїлися останнім часом називати менталітетом національної спільноти? А він у кожного давнього народу складався не одну тисячу років. За ці тисячоліття відбувалася кристалізація логічних структур нашої мови, яка нині вже зазнала надто болючих втрат і порушень. Для пояснення цієї думки я спробую скористатися сучасними технічними досягненнями: коли до мовної програми потрапляє вірус, то ця програма при розв’язанні навіть найпростіших задач найчастіше видає неправильне рішення або взагалі не працює. Може, тому й не знаходимо виходу з багатьох тупиків політичного й економічного лабіринтів, що користуємось каліченою мовною програмою, бо з неї досі не вичищено чужорідного вірусу. Невже ж так воно й є?..

Однак повертаюся ближче до історії того скарбу, про який мав намір розповісти. Для мене ця історія розпочалася влітку 1964 року від одної моєї знайомої — пані Надії Ніколенко, яка на той час уже була досить відомою професійною перекладачкою творів художньої літератури з російської на українську і навпаки, а на тодішнього мене, то вже літньою жінкою (їй тоді йшлося до шістдесятиліття), вона якраз нещодавно повернулася зі своїм чоловіком в Україну зі степових просторів східного Казахстану. Ще з кінця тридцятих років довелося їм удвох помандрувати кілька десятиліть за уральськими горами сибірськими просторами. Так сталося, що вона познайомилася з моїми тодішніми літературними вправами, а на той час у Києві, як і на всіх українських теренах, вже починало ізнову сутеніти для української інтелігенції, і я вже почав приховувати за псевдом свої вірші про Крути, Мазепу, пожежу книгозбірні або й звичайну лірику, де було повно смутку й зажури, хоча мені було тоді трохи за двадцять років. Дещо і зовсім зрідка з’являлося на сторінках офіційних видань, і кожного разу мої творіння зазнавали значного редакторського втручання, бо я завше мав ускладнення з мовними редакторами через невміння користуватися тодішнім (тобто теперішнім) українським правописом, його реґґґґґляментаціями щодо вживання відмінків і мовних зворотів, через ужиття деяких «націоналістичних» слів, хоча редактори ставилися до мене як до людини найчастіше досить доброзичливо, коли дізнавалися, що не довелося мені вчитися в школі української мови, що до неї прилучився самотужки з відчутною допомогою батька через давні українські книжки ще під час шкільного навчання в російській глибинці…

Ось тоді, після ближчого знайомства, пані Надія під великим секретом дала мені для передруку десь до ста сторінок машинопису якогось словника, який не мав жодних вихідних позначок: назви, автора, року видання тощо. Вже тоді в друкованому тексті було забагато суто друкарських огріхів, вочевидь, від багаторазового передруку поспіхом, потайки від сторонніх очей. У ті часи я не надто насмілився з кимось ділитися тим дарунком, а незабаром і сам подався далеко за межі України більш як на двадцять років. Відтоді в мене збереглося багацько книжок без назв, без авторства, без жодних вихідних даних, яких я позбувався перед тим, як віддати палітурнику для оправи, аби можна було згодом відбрехатися від доскіпливих занадто гостей тим щиросердним зізнанням, що якось випадково купив у невідомої особи на ринку, бо сподобався сюжет, а хто написав і коли, мені було невтямки. Такими й досі стоять на моїх книжкових полицях деякі романи Винниченка, Самчука, поезії Олеся, Маланюка…

Коли я повернувся до Києва, імперія вже добре хиталася перед своїм ганебним падінням, але був зайнятий іншими справами, тому тільки нещодавно вирішив довідатися про історію створення дивного словника. На моє прохання знайомі мені мовознавці намагалися знайти чогось подібного в наукових книгозбірнях чи архівах, та нічого схожого не знайшли по цей день. Але й підготувати до друку, а я обіцяв для того навіть віднайти спонсора, теж завагалися, чи не сприйме хтось, хто знає витоки цієї роботи, за плагґіаторські вправи подання словника від імені поважного мовознавця із високим науковим званням.

Після деяких невдалих спроб порозумітися з титулованими мовниками я випадково поділився своєю проблемою з головним редактором «Слова Просвіти» Любою Голотою, яка пішла мені назустріч. Я сподівався, що публікація уривків з цього словника в просвітянському слові з моїми поясненнями мала б призвести не тільки до віднайдення справжнього автора, а й до різних відгуків, навіть суперечливих щодо доцільности відновлювати втрачене й поґґвалтоване. Мені й досі хочеться почути конструктивні зауваження чи конкретні пропозиції щодо подальшої долі словника. Може бути, що кимось колись знайдеться і згадається ім’я автора, а може бути, що й ні, бо цей витвір чиєїсь копіткої праці, можливо, йде до нас не менше сотні років. Але справа не в авторі, хоча не можна забувати таких подвижників, справа в тім, що тільки наші фахівці мають визначити, наскільки доцільним є сьогодні нагадати широкому загалові запашний смак живої української мови, якою донині володіють іще по селах досить літні люди. Не тільки в Україні чув я подібні слова і звороти, таке «неросійське» вживання відмінків після дієслів або й таке, коли на протилежність російській мові дієслова не потребують після себе прийменників, — чув у місцях давнього компактного поселення українців на Кубані, в Казахстані, Киргизстані тощо, бо за часів Союзу