клястися? — спитав Колько.
— Не знаю… А чим треба?
— От поклянися вухами. Вони з усього, що в тебе є, найгарніші.
— А ти поклянись голочками.
— Гаразд.
— Клянусь вухами! — урочисто сказав Кося.
— Клянусь голочками! — урочисто сказав Колько. На тому й розійшлися.
Уроки вже почалися. Було тихо й моторошно, як буває завжди, коли прогулюєш урок. Усі отам, за дверима, у класі. А ти один у незвично тихому шкільному коридорі. І тільки десь далеко на сходах лунко брязкотить відром прибиральниця тітонька Бобриха. І така тебе огортає тривожна самотність, наче ти лишився один на цілому світі. Ні! Подалі від цих порожніх шкільних коридорів! Кося вислизнув на подвір’я і забився у густі чагарі за спортмайданчиком. Сидів, зітхав і чекав перерви. Туга й розпач краяли серце. Що робити?.. На другому уроці ведмежа мова. Сам директор Бурмило Михайлович питатиме. А зошит із домашнім завданням у портфелику лишився. Що казати? Чим пояснити? Хто ж тобі повірить, що ти робив фіззарядку не дома, а в лісі, по дорозі до школи. Ніхто не повірить. Тільки сміятимуться. Та й справді — непереконливо… А додому без портфелика як вертатися?.. Просто безвихідь якась… Хоч сядь та й плач!.. Нарешті пролунав дзвоник. І враз шкільне подвір’я сповнилося галасом і гармидером. Сміх, дзявкіт, вищання… Лісові дівчатка через скакалки стрибають, у «класи» грають. Лісові хлопці у футбола, у квача завелися… Один тільки їжачок Колько Колючка сумний ходить по подвір’ю мов неприкаяний. Турбується, що нема Вуханя, друзяки вірного. — Колько! — стиха гукнув зайчик, коли їжачок проходив повз чагарі. — Ой! — стрепенувся Колючка та до Вуханя у чагарі. — Це ти? Що таке? Що сталося? Розказав йому Кося про свою біду, про свою пригоду. — І що мені тепер робити — просто не знаю… Ні в школу, ні додому. — Та ти що! — вигукнув їжачок. — Ходім зараз же на урок! — Без зошита? На ведмежу? Ти що? — Ну й що! Я тобі свого дам. — А ти? — А я викручусь. Ти ж знаєш! Їжачок Колько Колючка виявився дуже здібний до мов. Усе схоплював на льоту. У нього було тепер таке ведмеже «р-р-р», що йому заздрив навіть Михайлик Ведмеденко. А Бурмило Михайлович ставив їжачкові самі п’ятірки. — І ми ж поклялися виявляти характер! Ти що — забув? — Тобі легко виявляти характер. У тебе портфель на місці,- зітхнув Кося. — Та побігли швидше, а то вже дзвоник! Кося ще раз зітхнув і повільно поплентався за Кольком у клас. Бурмило Михайлович одкрив журнал і подивився на клас: — Хто не виконав завдання, піднесіть лапу! Всі завмерли. Лапу не підніс ніхто. — Гаразд. Починаю викликати. Кося Вухань ліг на парту грудьми й сховався за спину Соні Лось, що сиділа попереду. — Вовченко! «Ху! — полегшено видихнув Кося. — Пронесло!» — А скажи, Вовченко, що було задано на сьогодні. — Е-е… на сьогодні було… е-е… задано… було на сьогодні… е-е… — Вовчик енергійно махнув лапою знизу вгору, що означало: «Підказуйте, чорти, швидше!» — Провідміняти «ведмідь», — підказала Зіна Бебешко. — Проведмежати… е-е… о-о… ведмінь… — прохарамаркав Вовчик. — Хе! — скривився Бурмило Михайлович. — Ну, давай, «ведмежай», артист! Тільки не підказуйте! Хай сам «ведмежає». Вовчик Вовченко безпорадно озирнувся навколо й почав: — Ну… ну… я… е-е… я — ведмідь… ти — ведмідь… він — ведмідь… Ми… е-е… ведмеді… ви — ведмеді… вони — ведмеді… — Овва! Багато вас, ведмедів, назбиралося, — усміхнувся директор. Клас зареготав. — Хе-хе-хе-хе-хе! — й собі дрібно засміявся зайчик. Що й казати — приємно, коли твій ворог пече раків. — Ану скажи, Вухань, як треба. Останнє
РОЗДІЛ 4
Зарядка в лісі.
«Ой! Де портфель?»
«Ми ж поклялися виявляти характер!»
«Я — ведмідь, ти — ведмідь, він — ведмідь…»
Уночі Косі Вуханю наснився сон. Ніби йде він лісом. А назустріч йому Вовчик Вовченко. «Гей, косоокий, дай закурить!» — хриплим голосом каже Вовчик. «Я не курю. І тобі не раджу. Це шкідливо для здоров’я. Особливо дитячого», — з гідністю відповідає Кося. «Що-о?! Ти ще патякаєш?! Інфузорія!» — визвірюється на нього Вовчик та — клац-клац! — зубами біля самісінького Косиного носа. «Ех!» — розмахується Кося та тільки — бемц! — Вовчика по зубах. Вовчик — беркиць! — і ногами вкрився. Нокаут!.. Лежить — очі заплющив, язика висолопив, ледве дише. Тоді одне око розплющив, скривився жалібно: «Я більше не бу-у-ду-у!..» Підійшов до нього Кося й каже благородно так: «Вставай! Я тобі прощаю. Вставай!» — Вставай! Вставай, синку, а то в школу запізнишся. Прокинувся Кося — а то мама будить. Приснилося! А вставать же ж не хочеться! Ой, не хочеться! — Я ще трошки! Ще трошечки! Так же ж солодко спиться уранці! Та ще такий сон наснився. Ще б надивитися на поверженого Вовченка, порадіти хоч у сні з його поразки, зі своєї перемоги, з благородства свого… Так ні ж… — Вставай, Косю! Вставай! Ет! Нічого ви, мамо, не розумієте!.. Встав зайчик, потарабанився напівсонний вмиватися, зуби чистити, снідати, одягатися, до школи збиратися. На ходу досипає. Нарешті мама портфелика йому в руки — тиць! У щоку — цмок! — Біжи, синку! Вибіг Вухань з дому і — через ліс навпростець до школи… І тут — ой леле! А фіззарядка?! Тільки ж учора з Кольком Колючкою клялися вухами й голочками — робити її щодня обов’язково, хоч би там що. І — на тобі! — першого ж дня — забув! Ні! Краще в школу запізнитися, ніж клятву порушити. Поставив Кося портфелика під кущем і ну фізичні вправи робити — лапами вимахувати, до землі схилятися, присідати… — Раз-два-три-чотири! Раз-два-три-чотири! Захопився, аж самому весело стало. Аж співати захотілося. Воно й справді непогана річ — ота фіззарядка! Останню вправу зробив, хокнув. О! — тепер і до школи можна. Обернувся до куща. Глип! — а портфелика нема! Що таке? Навіть очам не повірив. Щойно ж отуто стояв під кущем. І раптом — зник. Як і не було. Кинувся Вухань туди-сюди. Кущ оббіг, усе винишпорив. Нема портфелика та й годі. Мов корова язиком злизала. Розгубився зайчик. Озирнувся безпорадно. — Гей! Хто там балується? Віддайте! Я ж у школу запізнюся. Та мовчить ліс. Не озивається ніхто. І раптом страх, мов холодною ковдрою, огорнув зайчика. І вже за кожним кущем, за кожним деревом хтось лихий ввижається. Не витримав Кося та я-ак дремене.Уроки вже почалися. Було тихо й моторошно, як буває завжди, коли прогулюєш урок. Усі отам, за дверима, у класі. А ти один у незвично тихому шкільному коридорі. І тільки десь далеко на сходах лунко брязкотить відром прибиральниця тітонька Бобриха. І така тебе огортає тривожна самотність, наче ти лишився один на цілому світі. Ні! Подалі від цих порожніх шкільних коридорів! Кося вислизнув на подвір’я і забився у густі чагарі за спортмайданчиком. Сидів, зітхав і чекав перерви. Туга й розпач краяли серце. Що робити?.. На другому уроці ведмежа мова. Сам директор Бурмило Михайлович питатиме. А зошит із домашнім завданням у портфелику лишився. Що казати? Чим пояснити? Хто ж тобі повірить, що ти робив фіззарядку не дома, а в лісі, по дорозі до школи. Ніхто не повірить. Тільки сміятимуться. Та й справді — непереконливо… А додому без портфелика як вертатися?.. Просто безвихідь якась… Хоч сядь та й плач!.. Нарешті пролунав дзвоник. І враз шкільне подвір’я сповнилося галасом і гармидером. Сміх, дзявкіт, вищання… Лісові дівчатка через скакалки стрибають, у «класи» грають. Лісові хлопці у футбола, у квача завелися… Один тільки їжачок Колько Колючка сумний ходить по подвір’ю мов неприкаяний. Турбується, що нема Вуханя, друзяки вірного. — Колько! — стиха гукнув зайчик, коли їжачок проходив повз чагарі. — Ой! — стрепенувся Колючка та до Вуханя у чагарі. — Це ти? Що таке? Що сталося? Розказав йому Кося про свою біду, про свою пригоду. — І що мені тепер робити — просто не знаю… Ні в школу, ні додому. — Та ти що! — вигукнув їжачок. — Ходім зараз же на урок! — Без зошита? На ведмежу? Ти що? — Ну й що! Я тобі свого дам. — А ти? — А я викручусь. Ти ж знаєш! Їжачок Колько Колючка виявився дуже здібний до мов. Усе схоплював на льоту. У нього було тепер таке ведмеже «р-р-р», що йому заздрив навіть Михайлик Ведмеденко. А Бурмило Михайлович ставив їжачкові самі п’ятірки. — І ми ж поклялися виявляти характер! Ти що — забув? — Тобі легко виявляти характер. У тебе портфель на місці,- зітхнув Кося. — Та побігли швидше, а то вже дзвоник! Кося ще раз зітхнув і повільно поплентався за Кольком у клас. Бурмило Михайлович одкрив журнал і подивився на клас: — Хто не виконав завдання, піднесіть лапу! Всі завмерли. Лапу не підніс ніхто. — Гаразд. Починаю викликати. Кося Вухань ліг на парту грудьми й сховався за спину Соні Лось, що сиділа попереду. — Вовченко! «Ху! — полегшено видихнув Кося. — Пронесло!» — А скажи, Вовченко, що було задано на сьогодні. — Е-е… на сьогодні було… е-е… задано… було на сьогодні… е-е… — Вовчик енергійно махнув лапою знизу вгору, що означало: «Підказуйте, чорти, швидше!» — Провідміняти «ведмідь», — підказала Зіна Бебешко. — Проведмежати… е-е… о-о… ведмінь… — прохарамаркав Вовчик. — Хе! — скривився Бурмило Михайлович. — Ну, давай, «ведмежай», артист! Тільки не підказуйте! Хай сам «ведмежає». Вовчик Вовченко безпорадно озирнувся навколо й почав: — Ну… ну… я… е-е… я — ведмідь… ти — ведмідь… він — ведмідь… Ми… е-е… ведмеді… ви — ведмеді… вони — ведмеді… — Овва! Багато вас, ведмедів, назбиралося, — усміхнувся директор. Клас зареготав. — Хе-хе-хе-хе-хе! — й собі дрібно засміявся зайчик. Що й казати — приємно, коли твій ворог пече раків. — Ану скажи, Вухань, як треба. Останнє