«хе» застряло у Косі в горлі. Коли тебе отак зненацька викликають, якщо ти навіть і знаєш, все у тебе з голови одразу — фіть! — і нема.
— Я… е-е… я… е-е… — забелькотів Кося.
— Ведмідь, ведмедя, ведмедю… — швидко зашепотів підказуючи Колько Колючка.
— Ведмідь… — механічно повторив Кося і замовк, від хвилювання не в змозі більше нічого сказати.
— І ти — ведмідь? — здивувався Бурмило Михайлович під загальний регіт класу. — Ну це вже занадто. Колючко!
— Ведмідь, ведмедя, ведмедю… — зататакав, як з кулемета, їжачок…
— Сідайте всі! — Бурмило Михайлович поправив на носі окуляри і взяв у лапу авторучку. — Значить, так… Вовченко — одиниця! Вухань — одиниця! Колючка — двійка… за підказку… Переходимо до нового матеріалу.
— Пхе! — презирливо скривився Вовченко, сідаючи на місце. — Ну й нехай! Потрібна мені та ведмежа! І взагалі уроки! То тільки боягузи і ябеди уроки вчать!
Кося Вухань та Колько Колючка промовчали.
Серед усіх вчителів школи викладач сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович був найбільший дивак. Він ніколи не розлучався з мідною трубою, яка називалася красиво і урочисто — тромбон. Вона сяяла і вигравала на сонці так, що було боляче дивитися. Подейкували, що ця труба не мідна, а золота. Її так і називали — золотий тромбон. Коли Бегемот Гіпопотамович грав на золотому тромбоні, всі пташки в лісі припиняли спів і мовчки слухали. Бегемот Гіпопотамович до безтями любив музику. На першому ж уроці він сказав: — Сольфеджіо — це найголовніший предмет з усіх предметів. Він розвиває слух, вчить співати по нотах, вчить глибоко розуміти музику. А музика — це найпрекрасніше з усього, що тільки є на світі. І, широко роззявляючи свого величезного рота, в якому стирчали тільки два зуби. Бегемот Гіпопотамович заспівав: — До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі…— Прокашлявся і сказав: — З оцих семи нот складається вся музика світу. От як вони звучать на тромбоні! — І він заграв на тромбоні, потім знову прокашлявся і сказав: — А от як вони пишуться! — І написав ноти на дошці. — А тепер будемо співати по нотах! — Він заспівав: — До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі!.. Нумо заспіваймо всі!.. — До-о! Ре-е!.. — затягнули учні. — Добре-е!.. — підхопив Бегемот Гіпопотамович. Того, хто співав правильно, Бегемот Гіпопотамович називав «цяця-ляля» і частував цукеркою. Але то було нечасто. «Добре знають ноти тільки бегемоти!» — любив повторювати вчитель сольфеджіо. У глибині душі він, мабуть, вважав, що по-справжньому розуміти музику може тільки він один. Часто у самотині він ходив лісом, замріяний, з квіточкою в зубах, і прислухався до лісових звуків. А потім грав на золотому тромбоні щось невимовно гарне і мелодійне. Або лежав у траві і, наставивши вухо, слухав, як гуде у квітці джміль чи якась інша комаха, й усміхався блаженно, немов слухав симфонію. Кося Вухань був у Бегемота Гіпопотамовича «цяця-ляля», а Колько Колючка, на жаль, ні. Кося, як правильно казала мама-зайчиха, мав абсолютний слух і чув за п’ятсот метрів те, чого Колько й за десять метрів не чув. Бегемот Гіпопотамович дуже цінував Косині музичні здібності і казав, що Кося може стати навіть солістом. Невже це він узяв Косиного портфеля? Для чого? Дивина! Та підійти і спитати друзі не насмілилися. Розгублені й здивовані, поверталися вони додому. Татові й мамі Кося сказав, що портфеля просто загубив. Батьки насварилися, але — робити нічого — придбали нового. І зошити, й підручники теж. Минуло кілька днів. І кожен день приносив несподівану новину. Щодня в когось щось пропадало. У Рудика Лисовенка пропав новенький футбольний м’яч. У Зіни Бебешко пропало дзеркальце. У Соні Лось — шовкова хусточка. У Борі Сука — авторучка. У Вірочки Вивірчук — мішечок горішків. У Колька Колючки — альбом для малювання. У Михайлика Ведмеденка — горщик меду. А в Раїски Мняу — перебивні картинки. Всі дивувалися, не знаючи, на кого й думати. А Колько й Кося з розпачем позирали на Бегемота Гіпопотамовича, не сміючи й натякнути нікому про свої підозри. Лише у Вовчика Вовченка нічого не пропало. І то тільки тому, що несподівано пропав він сам. Чогось перестав ходити до школи. — Може, захворів? — стурбовано сказала Пантера Ягуарівна. — Треба його провідати. Кому ми це доручимо? Ми доручимо це Вуханю й Колючці. Вони живуть якраз на тому кутку лісу, де й Вовченко. Кося глянув на Колька, Колько глянув на Косю, і обидва так скривилися, наче проковтнули по кислиці. — Чого це ви кривитеся? Чого кривитеся? Га? Як вам не соромно! — з обуренням сказала Пантера Ягуарівна. — Попросили їх провідати хворого товариша, а вони кривляться! Фу! Хіба можна бути такими! Дівчатка теж обурено подивилися на них і теж сказали: «Фу!» Виходу не було.
— Здрастуйте, дядю вовк! — здалеку привіталися Кося й Колько. — Пррривіт! — прищулив на них хиже око тато-вовк. — Як поживає ваш В-вовчик? — загукав здаля Колько. — Як його з-здоров’я? — загукав Кося Вухань. — А що
РОЗДІЛ 5
Невже Бегемот Гіпопотамович?..
Переполох у класі. Пантера Ягуарівна
дає Косі й Колькові несподіване доручення
Після уроків Колько сказав Косі: — Не переживай! Виправимо! Ходім краще в ліс та пошукаємо гарненько твого портфеля. Може, ти його просто погано шукав. І друзі побігли в ліс. Портфеля не було. Але з-за куща раптом долинули звуки: — Ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля! До-ре-мі-фа-соль-ля!.. Кося й Колько обережно розсунули віти. За кущем на траві лежав учитель сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович. Він тримав у зубах квітку, мрійливо дивився в небо і тихенько мугикав пісню. — Тю! — здивовано прошепотів Кося й подивився на Колька. — Тю! — здивовано прошепотів Колько й подивився на Косю.Серед усіх вчителів школи викладач сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович був найбільший дивак. Він ніколи не розлучався з мідною трубою, яка називалася красиво і урочисто — тромбон. Вона сяяла і вигравала на сонці так, що було боляче дивитися. Подейкували, що ця труба не мідна, а золота. Її так і називали — золотий тромбон. Коли Бегемот Гіпопотамович грав на золотому тромбоні, всі пташки в лісі припиняли спів і мовчки слухали. Бегемот Гіпопотамович до безтями любив музику. На першому ж уроці він сказав: — Сольфеджіо — це найголовніший предмет з усіх предметів. Він розвиває слух, вчить співати по нотах, вчить глибоко розуміти музику. А музика — це найпрекрасніше з усього, що тільки є на світі. І, широко роззявляючи свого величезного рота, в якому стирчали тільки два зуби. Бегемот Гіпопотамович заспівав: — До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі…— Прокашлявся і сказав: — З оцих семи нот складається вся музика світу. От як вони звучать на тромбоні! — І він заграв на тромбоні, потім знову прокашлявся і сказав: — А от як вони пишуться! — І написав ноти на дошці. — А тепер будемо співати по нотах! — Він заспівав: — До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі!.. Нумо заспіваймо всі!.. — До-о! Ре-е!.. — затягнули учні. — Добре-е!.. — підхопив Бегемот Гіпопотамович. Того, хто співав правильно, Бегемот Гіпопотамович називав «цяця-ляля» і частував цукеркою. Але то було нечасто. «Добре знають ноти тільки бегемоти!» — любив повторювати вчитель сольфеджіо. У глибині душі він, мабуть, вважав, що по-справжньому розуміти музику може тільки він один. Часто у самотині він ходив лісом, замріяний, з квіточкою в зубах, і прислухався до лісових звуків. А потім грав на золотому тромбоні щось невимовно гарне і мелодійне. Або лежав у траві і, наставивши вухо, слухав, як гуде у квітці джміль чи якась інша комаха, й усміхався блаженно, немов слухав симфонію. Кося Вухань був у Бегемота Гіпопотамовича «цяця-ляля», а Колько Колючка, на жаль, ні. Кося, як правильно казала мама-зайчиха, мав абсолютний слух і чув за п’ятсот метрів те, чого Колько й за десять метрів не чув. Бегемот Гіпопотамович дуже цінував Косині музичні здібності і казав, що Кося може стати навіть солістом. Невже це він узяв Косиного портфеля? Для чого? Дивина! Та підійти і спитати друзі не насмілилися. Розгублені й здивовані, поверталися вони додому. Татові й мамі Кося сказав, що портфеля просто загубив. Батьки насварилися, але — робити нічого — придбали нового. І зошити, й підручники теж. Минуло кілька днів. І кожен день приносив несподівану новину. Щодня в когось щось пропадало. У Рудика Лисовенка пропав новенький футбольний м’яч. У Зіни Бебешко пропало дзеркальце. У Соні Лось — шовкова хусточка. У Борі Сука — авторучка. У Вірочки Вивірчук — мішечок горішків. У Колька Колючки — альбом для малювання. У Михайлика Ведмеденка — горщик меду. А в Раїски Мняу — перебивні картинки. Всі дивувалися, не знаючи, на кого й думати. А Колько й Кося з розпачем позирали на Бегемота Гіпопотамовича, не сміючи й натякнути нікому про свої підозри. Лише у Вовчика Вовченка нічого не пропало. І то тільки тому, що несподівано пропав він сам. Чогось перестав ходити до школи. — Може, захворів? — стурбовано сказала Пантера Ягуарівна. — Треба його провідати. Кому ми це доручимо? Ми доручимо це Вуханю й Колючці. Вони живуть якраз на тому кутку лісу, де й Вовченко. Кося глянув на Колька, Колько глянув на Косю, і обидва так скривилися, наче проковтнули по кислиці. — Чого це ви кривитеся? Чого кривитеся? Га? Як вам не соромно! — з обуренням сказала Пантера Ягуарівна. — Попросили їх провідати хворого товариша, а вони кривляться! Фу! Хіба можна бути такими! Дівчатка теж обурено подивилися на них і теж сказали: «Фу!» Виходу не було.
РОЗДІЛ 6
Зустріч з татом Вовченком.
«Цього він нам не подарує!»
Підслухана розмова.
«Який жах!» Треба діяти!
Вони йшли до Вовчого Яру, де жив Вовчик, і тремтіли. — Може, не підемо? — тихо сказав Кося. — Засміють, — зітхнув Колько. — Засміють, — погодився Кося. — Та й характери ж домовились гартувати, — скривився Колько. — Домовились… — зітхнув Кося. — Але як з’їдять нас разом із нашими характерами, кому вони тоді будуть потрібні… — Ех!.. Тато-вовк витрушував на подвір’ї дублянку з овечої шкури.— Здрастуйте, дядю вовк! — здалеку привіталися Кося й Колько. — Пррривіт! — прищулив на них хиже око тато-вовк. — Як поживає ваш В-вовчик? — загукав здаля Колько. — Як його з-здоров’я? — загукав Кося Вухань. — А що