птах!.. А пташину мову спеціально вивчив. Треба знати мову тих, хто на тебе полює, має намір тебе з’їсти. Я маю на увазі чорногузів. Але ви, здається, не чорногузи.

— Не чорногузи, — запевнив професора Крякс.

— Це добре. Ну, спасибі вам! — сказав Жабурин Жабуринович.

— За що? — здивувався Гелгуш.

— Кожна нова зустріч збагачує життя, а відтак і спогади, тобто мемуари. Епізод з героїчним урятуванням Грифи стане окрасою моєї книжки.

— Це вам спасибі! — вигукнув Крякс. — За те, що навчили нас робити штучне дихання!

— Бо ми б Грифу самі ніколи не відкачали, — сказав Гелгуш.

— Був би він уже й неживий! — зітхнув Пак.

— Дякую! — прошепотів Грифа.

— Будь ласка! Радий, що можу ще когось чогось навчити. І це добре, що у вас є пташиний лісей і що ви там вчитеся. Передавайте вітання своїм педагогам! До побачення! — 3 цими словами Кваквакум стрибонув угору і зник у темряві — там, у глибокій ніші, був його кабінет.

Щойно професор зник, як несподівано попід берегом з води вигулькнула здоровенницька зміїна голова. Роззявивши зубасту пащеку, вона погрозливо засичала.

Пташенята з жаху заціпеніли. Тікати було нікуди. Їх оточували прямовисні скелясті стіни…

— Стривайте, я з нею побалакаю! — вигукнув Пак. — Я ж знаю мову плазунів!

І він засичав по-зміїному.

Змій здивовано схилив голову набік — не чекав, мабуть, такого від пташеняти.

Посичали вони, посичали, і Пак обернувся до друзів:

— Це — зміїний прем’єр-міністр Гадюк Питонович Аспид. «Одного з вас, — каже, — мушу з’їсти. Голодний. Швидше, каже, вибирайте кого. Мені, правда, отой, голомозенький подобається найбільше», — і на Грифу показує…

Грифа похолов: «Ну, зараз проголосують за мене! Згадають моє над ними козакування!»

— «Але я, — каже, — вів далі Пак, — не наполягаю. За кого проголосуєте, того з’їм. Я — демократ!»

— Нічого собі демократ! — вигукнув Крякс.

— Що ти таке кажеш?! — вигукнув Гелгуш. — Голосувати, щоб він когось із нас з’їв?!

— Я ж лише перекладаю! — образився Пак.

Гадюк Питонович, не розуміючи пташиної мови, мовчки переводив погляд своїх страшних очей з одного на другого, видно, міркуючи, за кого ж проголосують…

І раптом Гелгуш вигукнув:

— Ану! Збилися докупи! Обнялися! Вчепилися один за одного! Всіх одразу не проковтне! Подавиться!

— Правильно! — підхопив Крякс.

Пташенята збилися докупи, обнялися, притулилися один до одного, завмерли.

І тут раптом Гадюк Питонович засвистів щось розпачливо і зник під водою.

— Що? Що він сказав? — обернулися всі до Пака.

— Він вигукнув: «Ой! Я пожартував! Я більше не буду!» Когось наче злякався, вибачався перед кимось.

— Тю! — здивувався Крякс.

— Треба якнайшвидше вибиратися звідси! — рішуче сказав Гелгуш.

— А як? — поцікавився Крякс. — Ти у воду полізеш? Я — ні!

— Авжеж — страшно! — зітхнув Гелгуш. — Хто його зна, того Гадюка, що він надумає…

Запанувала гнітюча мовчанка.

— Пробачте, хлопці, що я завів вас у цю халепу, — похилив голову Грифа. — Я ж не знав, що той підступний голос заведе нас у печеру і покине напризволяще. Дурний я, дурний! Повірив, що Жар-Птицю можна упіймати під землею.

І раптом пролунав писклявий голос:

— Не такий ти вже й дурний, раз догадався вибачитися перед хлопцями… А Птицю ви вже майже упіймали.

— Як це? — прохопився Грифа.

— Ви кого спершу зустріли? Кого сполохали? Хто хмарою літав по печері?

— Ну… кажани.

— Правильно!.. А хто вас учив робити штучне дихання?

— Жабурин Жабуринович.

— Кваквакум.

— А хто він такий? Що за істота?

— Ну… жаба.

— А тепер скажіть: кажан і жаба — що між ними спільного? Які літери?

— Кажан… Жаба… Жа!

— А що кричав Грифа, коли тонув?

— «Рятуйте!» — кричав.

— Авжеж! «Рятуйте!»

— А що я, по-вашому, мав кричати? «Ура!»? — образився Грифа.

— Правильно кричав, — сказав голос. — Нічого іншого кричати й не міг. А які у слові «рятуйте» приголосні?

— Пригнолосні? «Р», звичайно.

— І «т», «т»!

— Правильно! Недарма на уроках мови сиділи… От і притуліть до вашого «Жа» оті приголосні!

— «Жа».. «р»… «т»… Жарт!

Жартуєш!

— Авжеж! — засміявся голос. — От вам і Птиця! Тільки не Жар, а Жарт (то ви не розчули!). Жарт-Птиця. Моя мама — чарівна Жарт-Птиця. От і вся вам моя таємниця! А я Жарт-Пташеня. Жартик.

Пташенята вражено мовчали.

— Що? Не вірите? Дивіться!

Жартик

І враз перед ними з’явилося чудернацьке пташеня — червоне, мов жар, пір’ячко настовбурчене, на голові кумедний рудий чубчик, оченята веселі, дзьобик усміхнений.

— Моя мама — чарівна Жарт-Птиця — веселить дорослих, а я — дітей. Сміх у житті дуже важливий, просто необхідний. Сміх — це радість, здоров’я. Тому ми з мамою маємо чарівну силу, можемо робити різні дива, ставати невидимими… Та все одно… — Жартик зітхнув. — Я вам так заздрю!

— Заздриш?!

— Авжеж! Заздрю, що ви вчитесь у школі… в лісеї. Це ж так цікаво! Я на всіх ваших уроках був. Невидимкою!.. Але… Це зовсім не те. Ніхто мене до дошки не викликав, ніхто у щоденник зауваження не записуввав… І на перервах ніхто зі мною у «ворону» не грався… Раніше пташиних лісеїв не було і я жив собі спокійно. А тепер… — Жартик зітхнув.

— Ну, ти даєш! — засміявся Крякс. — Жартик, а зітхаєш!

— Слухай! — вигукнув раптом Грифа. — А давай до нас у клас поступай!

— А… а хіба мене приймуть?

— А чому ні? Ти пташеня? Пташеня!.. А що чарівне, можна й не говорити.

— Та ні! Обманювати негарно!.. І взагалі мама казала, що, як я захочу, то можу позбутися всіх чарівних властивостей, і я це зроблю. Щоб бути з вами на рівних. Щоб ви не боялися. Оце востаннє зараз стану невидимкою, перенесу вас через озеро, а тоді… Хоч я й Гадюка налякав, але хто його зна — все-таки змій…

— Правда, треба буде тобі з мамою прийти, — сказав Грифа. — Такий порядок.

— Ну, раз треба, то прийду з мамою!

Незвичайний новачок

Лісей вирував.

Усі вже знали приголомшливу новину і з нетерпінням чекали прильоту незвичайної мами з незвичайним сином. Навіть сам попечитель лісею Президент Грифон Грифонович Кондор з дружиною очолив позачергову приймальну комісію, що мала розглянути питання про прийом до лісею нового учня.

Комісія сиділа за довгим столом, накритим червоною китайкою.

Пташенята обліпили вікна.

І от вони з’явилися.

Жарт-Птиця була дуже схожа на Жартика — така ж червона, з настовбурченим пір’ям, з кумедним рудим чубом, з веселими очима і усміхненим дзьобом. Тільки, звичайно, велика, доросла. І чуб у неї був не