Мілан КУНДЕРА
ВТРАЧЕНІ ЛИСТИ
1.
За моїми підрахунками щосекунди в світі охрещуються два-три вигадані персонажі. Тому завжди, коли мені доводиться поповнювати неозорий натовп Іванів Христителів, я впадаю у розпач. Та що поробиш, треба ж своїх героїв якось називати. Цього разу я хочу наголосити, що моя героїня належить мені й більше нікому (вона для мене важливіша від усіх), а тому даю їй ім'я, яке ніколи не носила жодна жінка: Таміна. Уявляю її гарною, високою. Їй десь біля тридцяти, родом з Праги.
Подумки бачу, як вона йде вулицею провінційного міста в Західній Європі. Так, так, ви не помилились: Прагу, що далеко звідси, я називаю, тоді як містечко, в якому відбуваються події мого оповідання, залишаю анонімним. Це суперечить правилам перспективи, та вам не залишається нічого іншого, як змиритись.
Таміна працює офіціанткою у маленькій винарні, що належить одному подружжю. Прибуток від закладу був таким незначним, що господар мусив знайти собі якусь роботу, а звільнене місце довірив їй. Різниця між мізерною платнею власника на новому місці й ще мізернішою платнею Таміни складала їхній скромний зиск.
Таміна подає каву й кальвадос нечисленним відвідувачам (винарня була зазвичай напівпорожня), а потім знову йде за стойку. На стільці біля бару майже завжди сидить хтось, кому хочеться з нею поговорити. Усі її люблять. Бо вона вміє слухати людей.
Та чи слухає їх навправді? Чи лише так уважно мовчки дивиться? Не знаю, зрештою, це не так уже й суттєво. Важливо, що вона їх не перебиває. Знаєте, як буває, коли розмовляють двоє людей. Один щось каже, а інший його раптом переб'є: «Так само, як я, я…» й розповідає про себе, поки тому першому знову не вдасться сказати: «Так само, як я, я…».
Речення «Так само, як я, я…» є нібито мостиком, щоб продовжувати думку іншого, та це омана: насправді воно є брутальною обороною проти брутального ґвалту, намаганням вивільнити з рабства власне вухо, щоб нападом поневолити вухо противника. Адже усе життя людини між собі подібними є лише боротьбою за чуже вухо. Таємниця успіху Таміни полягає в тому, що вона не прагне розповідати про себе. Окупантів свого вуха сприймає без опору й ніколи не каже: «Так само, як я, я…».
2.
Бібі на десять років молодша від Таміни. Скоро рік, як вона щодня розповідає Таміні про себе. Недавно сказала (власне, з цього моменту все й почалося), що влітку збирається зі своїм чоловіком до Праги..
В ту мить Таміна немовби пробудилась зі сну, що тривав кілька років. Бібі хоче ще щось сказати, але, всупереч своїй звичці, Таміна перебиває її: «Бібі, чи не могли б ви, як поїдете до Праги, зайти до мого батька й привезти мені одну дрібничку? Справді, дрібничку! Маленький пакуночок».
«Для тебе що завгодно», — люб'язно відповіла Бібі.
«Була б тобі до смерті вдячна», — сказала Таміна.
«Можеш на мене покластися», — мовила Бібі, й жінки ще трохи говорили про Прагу: щоки Таміни пашіли.
Потім Бібі сказала: «Я хочу написати книжку».
Таміна думала про свій пакуночок в Чехії, та зрозуміла, що мусить підтримувати дружбу з Бібі. А тому негайно запропонувала своє вухо: «Книжку? Про що?»
Однорічна донечка Бібі підняла шум, вовтузячись біля бару під стільчиком, на якому сиділа її мама.
«Тихо, — сказала Бібі, спрямувавши свій голос вниз, а потім замислено видихнула разом з димом, — про те, як я бачу світ».
Дитина пищала все пронизливіше, а Таміна запитала: «Ти змогла б написати книжку?»
«Чому ні, — сказала Бібі й знову замислилась, — само собою, мушу довідатись, як, власне, пишуться книжки. Не знаєш випадково Банаку?»
«Хто то такий?» — запитала Таміна.
«Письменник, — відповіла Бібі,— живе тут. Треба з ним познайомитись».
«Що він написав?»
«Не знаю, — сказала Бібі й замислено додала, — треба, мабуть, прочитати якусь його річ».
3.
У слухавці мав би залунати вигук радісного здивування, а натомість прозвучало холодне: «Що це ти раптом згадала?»
«Ти ж знаєш, у мене проблеми з грошима. Телефон дорогий», — виправдовувалася Таміна.
«Могла б написати! Поштова марка не така вже й дорога! Вже й не пам'ятаю, коли отримувала від тебе листа.»
Таміна подумала, що розмова зі свекрухою починається погано, тому взялася випитувати, як їй ведеться, що робить, аж врешті відважилась: «Хочу тебе дещо попросити. Коли ми від'їжджали, ми залишили у тебе такий пакуночок.»
«„Пакуночок?“ Так. Ви з Петром замкнули його у письмовому столі Петрового батька. Пригадуєш, Петр завжди мав там свою шухляду. Ключ він віддав тобі.»
«Про ніякий ключик нічого не знаю».
«Мамо! Він мусить бути в тебе! Петр його тобі точно давав! Я сама бачила.»
«Нічого ви мені не давали.»
«Минуло вже багато років, ти могла забути. Я лише хочу, щоб ти подивилася, чи є у тебе той ключик. Ти його неодмінно знайдеш.»
«А що мені з ним робити?»
«Лише подивися, чи той пакуночок в порядку на своєму місці.»
«Чому його мало б там не бути? Ви його туди клали?»
«Клали.»
«Тоді для чого відкривати ту шухляду? Гадаєте, що я щось зробила з вашими нотатниками?»
Таміна розхвилювалась: звідки свекруха знає, що там нотатники? Адже вони були загорнуті, пакуночок був старанно заклеєний. Та вона нічим не виявила свого здивування:
«Я нічого такого не кажу. Хочу лише, щоб ти глянула, чи там усе в порядку. Потім скажу тобі, що робити далі.»
«Можеш пояснити мені, про що йдеться?»
«Мамо, я не маю часу довго розмовляти. Це дорого!»
Свекруха розплакалась: «Не дзвони мені, якщо це так дорого.»
«Мамо, не плач,» — сказала Таміна. Цей плач вона знала напам'ять. Свекруха плакала завжди, коли хотіла їх до чогось змусити. Впливала своїм плачем, і не було нічого аґресивнішого, ніж її сльози.
Зі слухавки лунали схлипування, і Таміна сказала: «До побачення, мамо, я ще зателефоную.»
Свекруха плакала, а Таміна не могла наважитись покласти слухавку перш, ніж почує слова прощання. Та плач не припинявся, а кожна сльоза коштувала багато грошей.
Таміна повісила слухавку.
«Пані Таміно, — показуючи на годинника, з незадоволенням у голосі сказала власниця винарні, — ви телефонували дуже довго.» Потім вона порахувала, скільки коштувала розмова з Чехією, Таміна злякалась тієї великої суми. Вона мусила рахувати кожну копійку, щоб вистачило до наступної платні. Та заплатила, не повівши й бровою.
4.
Таміна зі своїм чоловіком покинули Чехію нелеґально. Вони приєдналися до туристичної групи, яка під патронатом державного туристичного бюро вирушала на море до Юґославії. Прибувши туди, вони покинули групу й