«Та що ж таке?! — гнiвно подумав Iмпровiзатор. — Навiть таку дрiбницю, як очi, ти не можеш наладнати. Нездара, тупак!»

I тут вiн збагнув, що моделював очi, не пристосовуючи їх до нового середовища… Моделював звичайнi людськi очi, якi лежать i… плачуть.

Дещо зокола вiн усе-таки розрiзняв: величезнi валуни, що якось дивно тремтiли, наповзали один на одного; бiлуватi пасма — поблизу, мабуть, звiдкiлясь виповзав дим; зелена цятка в розколинi скелi.

Зелена… Йому раптом згадався Генрiх. Вiн прилетiв тодi до Дзiнтри, щоб забрати його, пригнiченого й приголомшеного невдачею, i почав вiдразу ж заспокоювати: мовляв, не все втрачено. Вiн навiть деревце заспокоював, хоча зовсiм не володiв методами психо-фiзичного впливу на матерiю… Присiв коло саджанця, пестив його i примовляв: «Треба зеленiти, братику. Що ж ти хилишся? Треба зеленiти».

Так, тепер вiн чiтко бачив: у розколинi зберiгся жмуток трави, це напевне. Та що з того, що? Час закiнчувати. Каменю час стати каменем.

Кiм спробував розiбратись у своєму новому єствi, щоб зрозумiти механiзм його дiї i зламати його, вбити. Але щось заважало йому зосередитись.

Нарештi вiн зрозумiв: трава, заважає зелена трава в розколинi. Вiн спробував опустити повiки або якось повернути очi, але це йому не вдалося — м'язи одержували недостатнє живлення.

I тодi в його спустошенiй свiдомостi ворухнулась крамольна думка:

«А навiщо каменю очi? Це, власне, буде вже не камiнь, чуєш?! Ти вже не камiнь!»

Кiм намагався вiдiгнати цю думку. Час минав, а вона поверталась i поверталась.