Семен Підгайний
НЕДОСТРІЛЯНІ

Про видання

У відсканованій книзі бракує перших двох сторінок, з яких можна було би довідатись назву видавництва і рік видання. На підставі огляду М. Розанова та бібліотечного опису другої частини книги С. Підгайного буде логічним вказати: В-во «Україна», 1949.

Камера ч. 67

В супроводі трьох аґентів мене везли до місця, де орудували «герої» сконтрреволюціонізованої революції, і вмирали справжні герої.

Їхали поволі, як поволі падав лапатий сніг. Їхали всі мовчазно, так ніби всі ми зійшлись і стоїмо над труною покійника, мовчазно стоїмо, бо не годиться розмовляти. Мені було однаково. Поволі дістав цигарку, запалив, і з цигаркою мене запровадили до кімнати чергового коменданта. Там роздягали догола, підіймали руки, розставляли ноги, роззявляли рота, оглядали, немов коня на ярмарку, і нарешті наказали одягатися. А далі два конвоїри провели мене в камеру ч. 67 і грюкнули дверима. Я ліг на ліжко, знову запалив цигарку і… заснув. Спокійно заснув, бо мені було однаково. Так, не по-пригодницькому, банально почалися мої пригоди на Чернишевській вулиці 1933, чорного для нашої нації, року.

67 камера була фешенебельною оселею. Там було 5 ліжок, паркетна підлога, а на ліжках були матраци, ковдри і навіть подушки. Мої соузники, що вночі не звернули на мене уваги, вранці росповіли мені про себе, та подали перші інструкції, як себе тримати на допитах, бо від того буде залежати — або я буду недостріляний, або мене розстріляють.

— Не признавайтесь, хоч навіть речеві докази дадуть, нізащо не признавайтесь. Буде легше, — казали мені мої сокамерники. — Пам'ятайте, що в писанії сказано: «У многоглаголанії несть спасенія», — нагадував мені Бондаренко, начальник плянового відділу наркомзему, мила, симпатична людина. Я дякував за поради і рихтував люльку. «Люлько моя, люлько, — думав собі, — куди ми ще з тобою потрапимо».

«До вбиральні!» — і всі пішли. А далі події розгорталися нормально, я їх ані форсував, ані затримував і, коли мій слідчий вирішив, що саме тепер мене найкраще викликати, мене привели до нього.

Мушу сказати на честь слідчих, правіжних і коридорних Чернишевської, що все це були люди дуже симпатичні і інтеліґентні. Вони, напр., в мої часи (бо пізніше було інакше) різко розмежовували всіх в'язнів на дві категорії — інтеліґентів і неінтеліґентів. Оскільки я належав до категорії першої, то мене кликано на «ви» і по імені й по-батькові. Абсолютно не бито: ані кулаками, ані яким іншим живим чи мертвим предметом. Не прищімлювано мені пальців дверима, і ні про який парашут навіть не згадувано та взагалі не вживано щодо моєї персони жадного з тих способів і методів слідства, що належали в той час до компетенції неінтеліґентної, робітничо-селянської категорії. Всі вибиті зуби, поламані ребра, відбиті печінки, прищімлені пальці і т. д. і т. п. — не належали інтеліґентній частині УСРР, а лише пролетаріятові і трудящому селянству, крім поодиноких випадків, коли інтеліґент «неінтеліґентно» себе поводив. Щождо інтеліґентів, то нас з огляду на наші тендітні шлунки передовсім тримали на строгій дієті і вимагали постійно «бодрствувати». Мовляв, ви люди богеми, спати багато не звикли, завсіди пломенієте жаром творчих шукань, і нічого страшного не станеться, як ви не будете спати. Для певности, щоб я, наприклад, стоячи не заснув, коло мене сідав такий симпатичний дядяша з ґвинтівкою, і він мене щоразу, як тільки я плющив очі, інтеліґентно лоскотав дулом під носом і злегка прикладом по ногах торкав. Я просив пробачення і далі «бодрствував». Потім, коли вже «бодрствування» переходило на ступінь галюцінаційну і повільного напівбожевільного знепритомнення, інтеліґентові, здаля, показували ридаючу з дітками дружину і пояснювали йому: якщо він не підпише того невинного папірця, що склав слідчий, то в наслідок такого дурного вчинку, ГПУ примушене буде розстріляти не тільки його, але рівно ж і його ні в чому неповинних дітей і дружину. Тут же інтеліґента переконувалось, що виходу немає, що ніхто в цілому світі його не врятує, що життя і смерть його і його дітей в руках слідчого, і як тільки він підпише все, — буде якнайкраще. Інтеліґент розгублено дивився напівбожевільними очима, кивав головою і підписував всі, які тільки давав йому слідчий, папери.

Симпатичний і завжди лагідний слідчий тепер ставав янголом. Сам всовував в зуби інтеліґентові прекрасну цигарку, той з подякою тягнув в легені приємний дим, і його вели до камери. Там він падав на ліжко і спав добу або й більше.

Потім він прокидався, починав щось пригадувати, раптом підхоплювався, ридав, бився головою об стіну або одвірок, грюкав щосили в двері, всіх слідчих іменував назвиськами, що до лексикону інтеліґента не належать і вимагав прокурора. «Прокурора мені, прокурора!»

3 такої поведінки всім було ясно, що ця інтеліґентна людина до інтеліґенції не належить, а тому йому клали кляпа в рот, зв'язували і волочили з фешенебельної камери до льоху, в народ, переводили, так би мовити, до категорії робітничо-селянської. Але, оскільки цей, вже з кляпом у роті, бувший інтеліґент намагався пручатися, а так само і для того, щоб в льоху торжествувала рівність і соціяльна справедливість, йому так само вибивали парочку зубів, підставляли ліхтарі під очима, ну, словом, його дорівнювано в правах і обов'язках трудящих, згідно на той час ще старої конституції СРСР.

Але це все між іншим. У Харкові такого нічого зі мною не було. Це тільки я спостерігав на моїх колеґах. Спати мені справді не дозволяли. Але поспіль всього лиш дві доби та й то в наслідок дурниці, бо чомусь мій слідчий уявив, що я маю псевдонім, а не дійсне прізвище, і за ті дві доби суцільного «бодрствованія» я мав пригадати моє справжнє прізвище. Але коли, очевидно, слідчий переглянув всі доноси, що були про мене писані, і знайшов там згадку, що мого батька розстріляли ще в 1922 р. большевики і що мій батько теж мав ідентичне прізвище, що маю я, — слідчий був задоволений і висловив при цьому народню мудрість, що яблуко від яблуні не далеко котиться.

— Батько був бандит, і синок такий же.

Я мовчав.

— В комсомолі були? Я знаю, що не були, боялись виявити «ваше пролетарське походження», — іронізував слідчий. — Не турбуйтесь, ГПУ все знає, все що в повітрі, на землі і на три метри під землею!

Я побожно схилив голову на знак переконання, що ГПУ всевідаюче.

Потім мій симпатичний слідчий почав викладати переді мною його всеобіймаючі знання в галузі боротьби з українською «контрреволюцією». 3 того досить довгого викладу я зробив висновок, що я належу до щасливих в'язнів, бо мій