Леся ХОЛОДЮК БРАСЛЕТ ІЗ ЗНАКОМ ЛЕВА Пригодницький роман

Моєму найкращому другові, любому чоловікові Євгену.

Автор

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Такої скарбонки молодий керуючий «Бойд банку» не бачив ніколи й ніде. То був важкезний вогнетривкий сейф з якимось дивовижним секретом. І навіть Алістер Бойд, котрий добре знався на цьому, попервах боязко торкнувся його лискучої поверхні, хоча банкіром, здавалось, виховувався змалечку та мусив би кумекати, що й до чого. Увесь бо час плентався під ногами батька, пізнавав секрети мудрованих капшуків, ключі від яких татусь віддавав клієнтам, власникам отих металевих скриньок, вічок, шаф, шуфляд, комірок, вмурованих, вмонтованих, впаяних у стіни банківського сховища.

А тут — жодного натяку на місце, куди треба вставляти ключ. Дивина, та й годі…

Ще за життя батечка їх власний банк на східній околиці Лондона ледве жеврів. Останні роки старий Бойд все ж таки узяв реванш, тишком-нишком діставши під гарантії дозвіл на відкриття філії в індонезійському містечку Тусуклаїнг на півночі Суматри. Але попри всі негаразди про Бойда-старшого у фінансових колах почали говорити, що він, виявляється, уміє робити гроші, при цьому, правда, додавали: для себе, а не для її величності британської монархії. Заговорили тоді, коли у серпні 1945-го Індонезія отримала незалежність і проголосила економічними партнерами кожного чесного європейця, хто хотів співпрацювати з молодою державою.

Бойд-молодший зронив скупу сльозу на могилі батечка із жалю за те, що з лондонського банку по сплаті боргів вийшов гаплик, і що отримав по тестаменту всього-навсього банк у Богом забутій тропічній дірці, і проклинаючи усіх і вся, змушений податися тягти ярмо в Індонезію.

І все ж таки нічого подібного Алістер не бачив, пальцями сантиметр за сантиметром обмацуючи небачену досі скарбонку, хоча не раз сам давав поради, котру модель сейфа придбати для зберігання того коштовного мотлоху, якого так бракувало йому. Від подиву молодий керуючий дістав гикавку і довго б ще відригував бурбоном, бо мав до нього особливу пристрасть, якби усередині не бовкнула батьківська сентенція про престиж європейця в очах туземців.

«Це святе правило, — видихував батько, востаннє повернувшись додому з Суматри. — Добропорядність європейців вони обожествляють. Так треба триматись, тільки так…»

Різні народності Індонезії вештались у тому портовому містечку Тусуклаїнг. Були то батаки, племена каро, тимор, пак-пак, ангкола та мандайлінг. Лопотіли батакськими діалектами, сповідували в основному іслам, вірили в духів, що населяють довкілля, у душі померлих і у порядність молодого Бойда.

Попервах Алістер почувався серед батаків боязко. Як там не є, а шепнули йому добрі люди, що канібалізм серед місцевих був реальною справою ще донедавна. І невеличка дружня порада — не пробуджувати в них первісні інстинкти. Філософія туземців жахнула Бойда своєю простотою. Вони вважали, що поїдаючи ворога, поїдали і його душу — тонді, котра у свою чергу повинна посилити тонді всіх учасників трапези, передавши їм якості убитого. Волосся ставало дибки від почутого. Тому Бойд, як тільки оселився у Тусуклаїнгу, скрізь кричав, що він патріот і друг отим туземцям.

Бойд міг забожитися, що подібної скарбонки не існує більше взагалі. Сейф стояв в кінці банківського сховища, по обидва боки якого до дверей тяглися квадратики вмурованих у стіни сталевих вічок. На кожному — порядковий номер. Попервах здалося, що то просто металева постать лева оберігає багатство, роззявивши гострозубу пащу у німій пересторозі. Цар звірів сидів, лапами підтримуючи черево, на якому значився порядковий № 1.

Коли вперше Бойд-молодший ступив на землю Тусуклаїнга, маючи за найкращу перепустку прізвище батька, тут була лише одна вулиця, що вела до порту. Праворуч — банк з єдиною на всю околицю пристійною вивіскою «Бойд банк», ліворуч — крамниця з баром, на другому поверсі — готель з червоним ліхтарем. Ясна річ, тільки для європейців. Якби таке компрометуюче сусідство трапилося Алістеру Бойду в Лондоні, про кар’єру фінансиста можна було забути. Тут — навпаки. Червоний ліхтар ще довго служив Бойду мало не ковенгардівською завісою лондонської опери, за якою ховалися клієнти, полагодивши свої справи у банку Бойда.

Потім ще кільканадцять разів наодинці Алістер обмацував лева, шукаючи бодай маленький натяк на те, де мало б бути місце, звідки відчинялася скарбонка. Однак усі спроби розбивались об німу вишкірену левову пащеку.

Але за тим, що хоронилося в череві лева, мали прийти. Єдиний охоронець банківського сховища місцевий старожил Фантабеан Калі, котрий працював ще із старшим Бойдом, показав молодому керуючому угоду, що висіла над сейфом № 1. Оренду заплачено золотом до двохтисячного року. Про це зроблено відповідний запис англійською мовою і підтверджено печаттю мерії міста Тусуклаїнга. На те Алістер тільки хмикнув. Хто ж знав, що колонія стане самостійною державою і треба буде рахуватися з її законами. Далі йшов текст, написаний на товстій шкірі невідомим Бойду індонезійським діалектом. Це було старобатакське письмо девангарі. Значення мав кожен зібраний у стовпчик знак, зовсім не схожий на букви сучасного індонезійського алфавіту з його латинським шрифтом. А внизу під нерозбірливими закарлючками підпису власника сейфа № 1 і необхідними печатками «Бойд банку» з дозволу нотаріуса йшов переклад англійською мовою. Текст, очевидно, був скороченим. З нього розважлива рука викинула усі пишні слова, котрими так полюбляють хизуватися туземці, залишивши саму суть. Переклад складався лише з одного речення:

ВІДЧИНИТЬ ТОЙ, ХТО ПРИЙДЕ З ЛЕВОМ У РУЦІ

— Тут ще однієї тварюки мені бракувало! — знизав плечима Бойд і зі злості на свого татуся, котрий залишився тупуватим скнарою, що не допетрав, як слід, перекладу, боляче гримнувся ногою у незрушне тіло металевого сейфа.

На це охоронець низько опустив голову і здригнувся так, наче Бойд добряче стусонув його, а не металеве одоробало, на тілі якого Алістер так і не зміг знайти жодного сліду, манісінької замкової щілинки, крізь яку винюхав би вміст металевого тельбуха.

Іноді Бойду здавалося, що Фантабеан Калі навмисне робиться таємничим і ховає за низько опущеною головою вибухи в очах, як тільки заходить мова про скарбонку № 1. Але вся ота чортівня видавалася такою незрозумілою, що Бойд списував побачене краєчком ока на свій кшталт.

— А хіба тут є леви? —