стискаєш у кишені важкого зимового пальта кулак, а в тому кістлявому кулаці п'ять карбованців, твій щомісячний внесок сестрі Наді «про всяк випадок». Але ти твердо знаєш, що то за «всяк випадок». Тільки невідомо, коли він станеться, цей «випадок». У сестри Наді вже назбиралося сто п'ятдесят карбованців. Плаття чорне, тапочки, хустку й покривало мереживне Марія Євдокимівна приготувала ще років з п'ять тому, акуратно склала до шафи і навіть записку написала, щоб ніхто нічого не переплутав, коли треба буде.

Відчула, як від цих думок у неї починає паморочитись голова. Марія Євдокимівна примусила себе піти на кухню і взятися за готування страв до іменинного столу. До свого дня народження Марія Євдокимівна готувалася довго й ретельно. Поступово з осені збирала гроші, аби вистачило на вино й закуску, аби в цей день стіл її був багатий для гостей — бо так завжди велося в їхньому домі з давніх часів, коли ще був живий Василь Прокопович Джигурда. Марія Євдокимівна одержувала невеличку пенсію — сорок вісім карбованців, бо в останні два роки перед тим, як полишити роботу, часто хворіла, й коли підрахували середню зарплатню, виявилося, що вона невисока. А за Василя Прокоповича нічого не отримувала, тому що архів військкомату згорів, і ніяких документів не лишилось, а похоронка на чоловіка до Марії Євдокимівни, мабуть, не встигла дійти: Київ захопили німці. Витрачала щомісяця сім карбованців на квартиру, газ, воду й опалення, п'ять відкладала «на всяк випадок»; на харчування залишалось зовсім небагато. Та Марія Євдокимівна не ремствувала ніколи, не нарікала на життя. Навпаки, частіше була весела, ніж сумна, любила посміятися й погомоніти з приятельками. А що таке гроші — вона знала добре, бо все своє життя працювала касиром. Могла пізнавати гроші на дотик — чи довоєнні п'ятірки з льотчиком, чи післявоєнні хрусткі двадцятип'ятирублівки, чи теперішні невеликі червоні десятки. Цілі скарби пропливли через її руки — пропливли й проминули… Тепер ходила на Новий ринок біля площі Перемоги — там завжди дешевше можна було купити м'ясо й овочі — менше там галасувало нахабних перекупок, а більше стояло селян, яким зручно сюди доїжджати просто з вокзалу трамваєм.

Марія Євдокимівна відчинила балконні двері, які ніколи не заклеювала на зиму, й змела віником сніг із балкона. Підняла пластмасову кришку, що прикривала блюдо в холодцем. Холодець Марія Євдокимівна готувала відмінний, з поросячих ніжок, а не з курячого м'яса й дрібних кісточок, як це робила її сестра. Зазирнула в блюдо — холодець стояв твердий, апетитний; його поверхню вкривав ніжний шар смальцю — ніби легка паморозь. На душі Марії Євдокимівни навіть стало легше, як уздріла той холодець.

Вийшла до невеличкої кухоньки — розбирати оселедець. У кухоньці стояла газова плита й столик зі стільцем; тут Марія Євдокимівна зберігала посуд, харчові припаси, готувала. Ось уже майже рік, як Марія Євдокимівна жила у квартирі сама — інших мешканців відселили, бо дім на Новолибідській призначався на знесення. Але три дні тому в кухоньці додався ще один столик: у дві порожні кімнати підселили нових пожильців, «капітальників», як їх називали, бо їхній будинок, що був неподалік, поставили на капітальний ремонт. Марія Євдокимівна ще не встигла до ладу познайомитися з новими сусідами; знала тільки, що молодий чоловік, якого звали Юрою, — геолог, часто їздить в експедиції, дружина його Ася в декретній відпустці, на восьмому місяці вагітності, а їхній п'ятирічний син Толик — добрячий шибеник, уже встиг розбити тарілку з сервізу, що його подарували Марії Євдокимівні батьки на весілля, — останню тарілку й тому особливо дорогу. Зараз двері були зачинені, нікого з сусідів не було.

Приготувавши все, як треба, і прикрасивши оселедець квіткою з моркви, тонко нарізаними солоними огірками та цибулею, Марія Євдокимівна повернулась до кімнати й витягла з комода старовинну льняну скатертину, спеціально призначену для урочистих днів. Не поспішаючи, розсунула стіл — відчула при цьому задишку, бо стіл був важкий, дубовий. Перепочивши трохи, застелила стіл скатертю, яка зберігала білизну й свіжість, незважаючи на поважний вік: скатертину Марія Євдокимівна одержала в придане й берегла як пам'ять про маму, накриваючи стіл раз чи двічі на рік. В кімнаті посвітлішало одразу. Марії Євдокимівні здалося, що стіл той схожий на снігове поле, що лежить перед нею, — куди хочеш, туди й іди: ще все попереду, ще мандрівка не почалася і поле ще не помережане нічиїми слідами. Марія Євдокимівна сіла за стіл, сперлася головою на руки й почала обмірковувати стратегічний план розміщення всіх страв — наче полководець, що оглядає поле бою, вирішуючи, де поставити важку артилерію й куди кинути резерви піхоти. Доміркувавши все, почала діяти. Спочатку поставила на стіл усі свої карафки й пляшки з різними напоями. Посередині столу залишила місце для блюда з холодцем, навколо розмістила баночки з хроном — білим і буряковим; терла хрін учора сама, заходячись слізьми, проте зітерла до кінця два довгих корінці. З двох кінців столу поставила оселедці. Потім настала черга риби заливної, политої червоною томатною підливою, і салату «олів'є», ковбаси й голландського сиру, шпротів і сайри, фаршмаку й свіжоквашеної капусти.

Так непомітно промайнуло півдня — довелося ще виходити з дому і заправляти сифони газованою водою. Спасибі, назад допоміг донести сифони сусідський хлопчик. Не встигла й отямитись, як підповзли швидкі зимові сутінки. Та в Марії Євдокимівни все вже було готове, можна й перепочити.

Лягла на диван і так полежала з півгодини, пригадуючи, що ще треба зробити: звільнити вішалку для гостей, нарізати хліб, серветки не забути на стіл покласти.

Настала урочиста хвилина цього дня — Марія Євдокимівна почала розставляти тарілки, розкладати ножі й виделки. Спочатку, за давнім звичаєм, поставила прибор своєму чоловікові — Василю Прокоповичу: велику чарку червоного скла, тарілку з золотими вензелями, срібну виделку й ніж. Чоловік завжди сидів у голові столу, щоб бачити всіх гостей і зв'язувати всі нитки розмов, що снувалися за обідом. По ліву руку його сідала Марія Євдокимівна, по праву — Віля. Сідаючи за стіл, Василь Прокопович завжди похмуро звертався до гостей: «У нас такий закон. Доки все не буде випите й не буде з'їдене, — нікого з-за столу не випустимо». Гості сміялися, готуючись вислухати різні дивовижні й кумедні історії, яй розповідав Василь Прокопович з незмінним своїм похмуро-насупленим виглядом. Туди, де завжди сідав син Віля, поклала виделку з кістяною ручкою, куплену ще в тридцятому році. Потім прикинула, хто де ще міг сидіти: сестра Шура з чоловіком