сидячи в класі, між двома повітряними тривогами, ми крізь розчинені вікна чули справжні рушничні залпи, і якщо злякано озирались на вікна, вчитель Брюль питав, чи знаємо ми, що то означає. Так, ми вже знали: в лісі знову розстрілюють якогось дезертира.

— І всім те буде, хто не хоче захищати нашу священну землю од жидовствуючих янкі, — говорив Брюль (якось, зовсім недавно, я зустрів його знову; тепер він старий, сивий, служить професором у педагогічній академії, а що він ніколи не був у фашистській партії, то його вважають людиною з «мужнім політичним минулим»).

Я ще раз помахав рукою вслід трамваєві, в якому поїхала Генрієтта, і через парк пішов додому, де батько, мати й Лео вже сиділи за столом. На обід подали, пам’ятаю, борошняний суп, на друге була картопля з соусом, а на закуску — по яблуку. Тільки взявши яблуко, я спитав матір, куди це школа Генрієтти затіяла екскурсію. Вона осміхнулась і сказала:

— Екскурсія? Дурниці. Вона поїхала в Бонн, щоб записатися в зенітниці. Не обрізуй так товсто. Дивись, хлопче, як треба чистити яблуко, — і мати справді взяла яблучні шкуринки з моєї тарілки, потрудилася над ними ножиком і результати своєї ощадності — тонюсенькі скибочки яблука — запхнула собі в рот.

Я подивився на батька. Він втупив очі в тарілку і мовчав. Лео теж мовчав, а коли я знову поглянув на матір, вона мовила до мене своїм лагідним голоском:

— Адже ти повинен розуміти, що кожен має зробити все від нього залежне, аби прогнати з нашої землі тих жидовствуючих янкі.

Вона глипнула на мене так, що мені аж моторошно стало, потім зміряла таким же поглядом Лео, і мені здалося, що мати ладна послати ще й нас обох на фронт проти «жидовствуючих янкі».

— Наша священна німецька земля... — зітхнула вона. — А вони ж уже проникли глибоко в Ейфель.^[4]

Я мало не вибухнув сміхом, а втім, на серці в мене було так тяжко, що я залився сльозами, кинув на стіл фруктовий ніж і побіг до своєї кімнати. Мене охопив жах, я навіть знав чому, але не міг би висловити цього і тільки ще більше шаленів, думаючи про ті прокляті яблучні шкуринки. Я дивився на вкриту брудним снігом німецьку землю в нашому садку, поглянув на Рейн, через плакучі верби на Семигір’я, і вся та декорація здалася мені ідіотською. До того я вже бачив кілька тих «жидовствуючих янкі», їх везли на вантажній машині з Венусберга вниз до Бонна, на збірний пункт: на вигляд молоді, залякані й промерзлі хлопці; якщо я й уявляв собі когось, схожого на євреїв, то це були італійці — сині від холоду і такі стомлені, що вже нікого й нічого не боялись. Я пхнув ногою стілець перед моїм ліжком, а коли він не впав, я пхнув його ще раз. Нарешті стілець перекинувся й потрощив скло на нічному столику.

Генрієтта в синьому капелюшку і з рюкзаком за плечима. Вона вже більше не повернулась, і ми й досі не знаємо, де її поховано. Коли закінчилась війна, хтось заходив до нас і сказав, що вона «полягла під Леверкузеном».

Ті турботи про «священну німецьку землю» здаються мені незвичайно комічними, особливо коли подумаю, що значною частиною акцій буровугільної компанії протягом життя двох поколінь володіє наша родина. Ось уже сімдесят років Шніри загрібають немалі гроші на гірничих розробках, вгризаючись в оцю «священну німецьку землю»: села, ліси і замки падають перед екскаваторами, як мури єрихонські.

Лише через кілька днів по тому я дізнався, хто міг заявити авторське право на вираз «жидовствуючі янкі»: Герберт Калік, на той час — чотирнадцятилітній фюрер нашої дитячої групи, якому мати моя великодушно віддала в розпорядження наш парк, щоб ми всі навчилися стріляти з протитанкового гранатомета фаустпатрона. Мій восьмирічний брат Лео теж брав участь у вправах, я побачив, як він урочисто крокує повз тенісний майданчик з учбовим фаустпатроном на плечі: вираз обличчя в нього був такий серйозний, як буває тільки у дітей. Я зупинив його і запитав:

— Що це ти затіяв?

Обличчя Лео стало ще серйознішим, і він промовив:

— Я буду вервольфом, а ти хіба ні?

— Чому ні, — відповів я і пішов разом з ним до тиру, де Герберт Калік саме розповідав про якогось хлопця, що в свої десять років уже одержав залізний хрест першого класу десь там, у далекій Сілезії, знищивши фаустпатроном три російські танки. Коли хтось із хлопчаків запитав, як же звати того героя, я сказав: — Рюбецаль!^[5]

Герберт Калік аж позеленів та як крикне на мене:

— Ти нікчемний пораженець!

Я нахилився, схопив жменю попелу і жбурнув Герберту прямо в пику. Всі накинулись на мене, тільки Лео дотримував нейтралітету — він плакав, але не обороняв мене, і я з переляку кинув Герберту в обличчя:

— Націстська свиня!

Ці слова я одного разу прочитав на шлагбаумі залізничного переїзду. Я навіть точно не знав, що вони означають, проте відчував, що тут вони доречні. Герберт Калік в ту ж мить припинив бійку і став діяти офіціально: заарештував мене й звелів замкнути в сараї, де зберігалося різне начиння з нашого тиру — мішені, указки тощо, а сам тим часом зібрав по тривозі моїх батька й матір, учителя Брюля та ще одного націста. Я ревів від люті, топтав ногами мішені і весь час кричав хлопчакам, які охороняли мене знадвору:

— Всі ви націстські свині!

Через годину мене поволокли в нашу вітальню на допит. Учитель Брюль просто втратив самовладання і тільки повторяв, як папуга:

— Викорчувати з коренем, з коренем вирвати!

Мені й досі не ясно, що він мав на увазі: фізичну розправу чи вжив цей вираз у переносному значенні. Треба буде йому написати в педагогічну академію і попросити роз’яснення — заради історичної правди.

Присутній тоді націст, заступник ортсгрупенляйтера Левеніх, повівся розумніше. На всі вимоги суворо покарати мене він відповідав:

— Але ж ви зважте на те, що малюкові нема ще й одинадцяти років.

А що він впливав на мене трохи заспокійливо, то я навіть відповів на його запитання, звідки я знаю ці зловісні слова:

— Прочитав на шлагбаумі, на Аннабергерштрасе.

— А тобі їх ніхто не говорив? — допитувався Левеніх. — Я маю на увазі, чи ти не чув їх з чиїхось уст?

— Ні, — відповів я.

— Та хлопець же навіть не розуміє, що він сказав, — озвався тут і мій батько, кладучи руку мені на плече.

Брюль люто визвірився на нього, потім боязко оглянувся на Герберта Каліка. Видно, батько тим жестом надто вже переборщив у своєму співчутті до мене.

Мати моя, хлипаючи, сказала своїм неприємно солодким голосом:

— Він сам не знає, що творить, сам не знає, — інакше я мусила б відректися від нього.

— То й відрікайся! — відрубав я.

Все це відбувалось у нашій велетенській вітальні з її помпезними, вкритими чорним лаком дубовими меблями,