на вухо, а дужі лапи, чи руки, підняли його з землі, обняли: о, що то були за обійми — широченні й водночас такі лагідні!
Моховитий дух. Ті лапи чи руки тепло, ніжно його кутають. Колишуть. Затуляють від усього лихого. Рук іще ніколи не почувався у такій безпеці, не знав такого затишку.
— Руку! Ти не спиш?
Він розплющив очі. Знайомий голос! Окинув поглядом невелику, затишну кімнату. Прикрашена візерунком лампа на бюрку досі горіла, заливаючи всі куточки покою лагідним жовтавим світлом і яскраво осяваючи його трактатного журнала, що лежав розгорнутий під нею. А біля його ліжка сиділа Варіс Лодд.
— Я почула про твої геройські подвиги від Професора Темрявознавства, як тільки прибула з Вільних галявин, — сказала вона. — Все Нижнє місто гомонить про це. — Вона помовчала. — Але що з тобою? У тебе такий вигляд, наче ти уздрів привида.
— Не привида, — відповів Рук. — А сон. Я бачив сон. Кошмар, що стільки разів уже мені снився, хоча цей раз… Варіс! Коли ти врятувала мене, мале дитя, чи не пригадуєш, де саме ти мене знайшла?
— Знайшла тебе? — перепитала Варіс.
— У Темнолісі, — підказав він. — Що там сталося? Ти ж так до пуття й не розповіла.
— А ти хочеш сказати, буцім не знаєш? — здивувалася Варіс. — Я й не здогадувалась. Вважала, тобі розповіли. Ну, твоїх батьків похапали людолови. А ти втік. Земля й Небо тільки знають, як. А тоді… Ой, Руку, це було мов чудо! Я знайшла тебе, здоровенького й пухкенького нівроку, — ти спав собі, закутаний, підтиканий, у сплетеному з трави гнізді.
— У гнізді? — витріщився на неї Рук.
— А то ж де, — кивнула головою Варіс. — У покинутому блукай-бурмилячому лігві, хоча ума не доберу, як ти туди потрапив.
Рук затремтів, бо враз наринули спомини: обійми величезних рук, теплий віддих, густа вовна, розмірене гупання серця, яке билося поруч із його власним. Захищений, доглянутий, у безпеці, в неосяжних нетрях нескінченного Темнолісу.
— Я вже знаю, як я туди потрапив, — усміхнувся Рук. — Уже знаю!