Ксеня Харченко Історія Visio

Про Гликеру і родину І Виспу

Моє ім’я Гликера. Гликеронькою-Гончарівною називав би мене дід Василь. Я мала би народитися шістнадцятого червня. І тепер мені було би одинадцять рочків, а дідо казав би, що я багато старша, як здаюся, але він того не скаже, я так сама лише здогадалася, бо моя мама дивовижна жінка. Мою матусю звати Соломією. Вона мала змогу запитати мене, чи хочу я народитися в цей світ, а я відповіла, що не хочу, бо мені й так було добре, тепло і погідно. Тоді вона сказала, що я зробила свій вибір, а вона зробила свій — зачати мене по сльозах. Але ті обидві речі не вкладалися бути разом, тому сталося так, що вона мене покинула. І я не народилася. Але дід Василь собі так постановив: зватимуть мене Гликерою і він сам мене народить і сам за мене дбатиме. Тоді узяв він материне яйце й батькове сім’я, посіяв у землю, вийняв грудку, нашепотів до неї, зв’язав у мішечок, прив’язав під ліву пахву й пішов з дому. Дев’ять днів не молився, не мився, не їв. А тоді народив мене. Посадив на горище, обв’язав виноградовим листям, тицьнув люльку до рота й наказав мовчати, аби не дізнав хто про мене. Приходив дід раз на три дні дати поцукрованого овечого молока, аби росла дужою, молодого винограду, аби була красивою, та старого тютюну, аби в голові від світу паморочилося. Ніхто про мене не знав. Тому жила я в умовний спосіб.

Та навіть якби не породив мене старий, я би за сім років однаково прийшла в той дім, бо ж умисно зронила мене мати, хоча й з моєї згоди. Змалку я була метка й хапалася за все невсидющими руками, дідо мене лаяв, бо могла згоріти, попалити руки і тому не могти писати. А він же посадив мене стежити за всіма й записувати.

Тож я була кмітлива Гликера, мала одинадцять років, цмулила на горищі старі тютюни із зелених люльок, стежила за світом, якого не хотіла, і писала книгу мого непевного роду, бо так хотів дід Василь, бо до того була я ним народжена.

Народилася я вже велика. Була мала завдовжки й завширшки, але розумниця страшна. Дідо наказав мені мовчати, бо ж я — таїна. І говорити я не знала ні як, ні що. Лиш знала, що всередині, в голові у мене щось ворушиться, проникає до горла, а тоді вже сіпається й свербить на кінчику язика. І ще я дуже хотіла, щоби мене так міцно-щільно притискали до себе, так дуже любив мене — малу — дідо. А він приходив раз на кілька днів погодувати мене, а я скоро їсти не змогла, бо ж язик мене не слухався: свербів. Тому я так прямо й показала на нього дідові, очима показувала, що хочу — так сильно хочу — чогось. І плакати не сміла, не знала, що то. Лиш потім вже, коли дуже тужила, взнала. А так: ні тобі поїсти, ані почухатися. Біда. Дідо лиш глянув на мене так мило-лагідно. І подумав тоді — бо в кімнаті стало гаряче-гаряче, я вся зразу спітніла — подумав тоді: я все зробив правильно. А я горнулася до нього, очима показувала, що хочу ласки, тепла, любові, а він дивився на мене так пильно, а тоді мовив:

— Ти вже хочеш говорити. Спершу я думав, що то зарано, але зара думаю, що саме час. Бо скоро тобі засверблять руки, так сильно і приємно, що хотітимеш разом з тим волати голосно, бігати ногами по стінах та стелі, втікти, але ж не зробиш того. Тому, аби запобігти твоєму болю, я і надалі чинитиму правильно. Слухай мене уважно (я так пильно дивилася у його гарячі очі, що мало мої не поплавилися): ти хочеш говорити. Це означає, що у тобі плодяться відчуття, тобто: ти хочеш їсти — це називається саме так — я приношу тобі молока, ти їси й голоду більше не почуваєш, та натомість почуваєш тепло всередині й задоволення. Отже, почуття — це все, що з тобою відбувається тепер, що відбуватиметься надалі, те, чому ти дозволиш існувати всередині себе. Але воно ростиме і захоче на волю, бо бракуватиме йому місця в тобі, якою б великою ти не стала, а для цього є твоя мова. Ти вже володієш усіма законами мови. Це — найголовніше. Це означає, що можеш робити з мовою все, що забажаєш, все, що буде у твоїх думках — буде насправді. Це дар. Я тобі його дав, ти — творитимеш. Не знаєш як? Ти повинна навчитися відчувати й добирати слів до того, що почуваєш. Ти повинна розвивати зір, бо мусиш повсякчас спостерігати. Отже, ти маєш два джерела до писання, два світи — себе і решту, що поза тобою. А зараз подивися на мене: Гликеро, ти маєш знати, що відчуваю я, ти повинна навчитися відчувати, як я, знати, як відчуваю я, і написати це, керуючись своїми законами. Вони допоможуть тобі зрозуміти, що відчувають інші, з ким матимеш до діла, а вони всі непрості, химерні істоти. Тобі буде складно. Але я зробив тебе кмітливою, чуйною. Ти вже зараз зрозумій, як ворушаться мої вуса, як тріскочуть мої зуби, як свищить мій ніс, як ворушиться моє волосся, як тепліють мої мізки — все, коли я думаю і промовляю. Бо з цього ти починаєшся. Я правильно вчинив, наговоривши землі потрібних ризикованих слів. Ти, як і всі жінки, — дар землі, я вперше був сівачем, зачинаючи тебе, я все зробив правильно, хоча то було вперше, але вже достеменно знаю закони творення й зачинання, тому можу творити все, чого лишень забажаю. Дивися на мене: ти знаєш, про що думаю саме зараз? Я хочу, щоб ти писала. Я тебе породив для цього. Ти — моє дитя.

Так мовив до мене дідо. Я дуже перелякалася. Він пішов, а я одразу заснула, і наснилося мені, що маю я сиве коротке волосся, що маю вуса і волохаті широкі груди, що ребра мої були поламані в боях, що зрослися вони криво, а кожна тяга дикого тютюну змушує глибоко вдихати, а ребра тріскотять по швах майже нечутно, але так боляче! Що кричати не можу, а того саме потребую тепер, що я наче щойно народила когось — але я старий чоловік — то проти природи — але так було потрібно, то варто і слід — то на все життя. І саме зараз я перевіряю, чи правильно життя віддав. І тому мені так страшно, бо я не всесильний, аби знати відповідь. І тому мені так страшно, бо я творіння не всемогутнє, аби не боятися снів. І не безстрашне, аби не вірити страшним снам.

Я мала ще довго рости. А разом з тим вчитися. А коли я росла, то це означало, що росло всеньке моє тіло, всі мої органи й частини. Одного ранку я відчула тепло на обличчі — час прокидатися. Але не змогла розплющити очей. Цієї ночі йшов дужий дощ. Цієї ночі мої вії росли якось занадто швидко — вони сильно сплелися разом. І тому я мусила присилувати себе спати далі й далі. Я думала-думала про діда, я так закликала його надійти, порятувати мене, аби й повіки не виросли занадті, так дуже. То було жахливе чекання без світла, але з теплом. А я не вміла ще говорити з дідом повсякчас, і тоді я зрозуміла, що воно: хотіння волання. Аж прийшов дідо, швидко збагнув, що зле. Довго розплітав мені вії. Я подякувала