Він ліг спати в сусідній кімнаті, крізь нещільно прочинені двері проникала вузька смужка світла. Паустовський ходив по кімнаті, і старі соснові дошки скрипіли. Від тихого скрипу смужка світла сріблішала.

Він лежав і намагався пригадати, як починається’ «Повість про ліси». Був там старий будинок, скрипіли’ сухі дошки підлоги, і Чайковський намагався ходити безшумно. А потім брав ноту на роялі і прислухався, як резонує від того будинок. Не міг скласти рядки, як це було у ПаустовськОго. Було тільки співпереживання.

І ще було розуміння, чому Паустовський вибрав музичний будиночок. Паустовський переживав те, що і його герої. Жив їхнім життям. Присутність його була в усьому. І навряд чи обручка є символом втрат.

Йому здавалося з тих пір, що глухий голос Костянтина Георгійовича живе в травах, соснах, небі, в зустрічних незнайомих. То був голос доброти й сердечності.

Він знав: якщо доживе до часу, коли зможе «перестрибнути через власну голову», напише повість «Золота обручка».

За сніданком Паустовський розпитав про його життя і наміри. Попросив залишитися на кілька днів.

— Я пообіцяв своїм домашнім, що сам нікуди далеко не заходитиму, — говорив Костянтин Георгійович. — А тут є озеро в лісі, кілометрів за тридцять. Мабуть, ми й махнемо туди днів на два-три, так?

І тепер вони сиділи з вудками над зеленою водою лісового озера, зрідка перекидаючись словами. Таких зосереджених рибалок, як Паустовський, він ще не бачив. То була особлива зосередженість: як для Бальзака кава або для Олексія Толстого люлька. Він заглиблювався в себе, а вудка, як антена, приймала найтонші позивні всесвіту.

Тільки коли риба переставала клювати, Паустовський повільно виходив із стану задуми, закопував у землю гірку недопалків і говорив переважно про дрібниці: вчив його, як добувати каву з дикого цикорію чи як варити справжню юшку, — і це були вже готові глави з «Золотої обручки».

Цього дня вони спостерігали дивну картину. Після теплих безгрозових дощів уродили опеньки. Траплялися ділянки, де нікуди було поставити ногу. Опеньки брала кооперація. По них їхали возами, дехто сім’ями. Совковими лопатами навантажували вози. І поки господар повертався, діти встигали підготувати другу купу. Вперше вони бачили, що гриби можна збирати лопатами, підважуючи одразу цілий шар.

Він чекав, що зараз Паустовський буде говорити про це.

— Ніколи, юначе, не намагайтесь відповісти на всі питання. Вірніше, відповівши на поставлені питання, не думайте, що досягли бажаного. Якось у Африці збунтувалися слони. Табуни тварин витоптували посіви, трощили культурні насадження, вщент розносили села. І нічого не можна було вдіяти. Навалу слонів зупинила артилерія. Гори м’яса розкладалися на рівнинах. Проти снарядів слони були безсилі. А потім виявилося, що тварини просто хотіли пити; жарке літо висушило ручаї, озера…

Це єдине, чого б я вас хотів навчити. Може, навіть, ви це й знаєте, пробачте, що ще раз нагадав: не думайте, що відповіли на всі питання. У ваші роки терзає одне: для чого живе людина. Нам конче хочеться знати відповідь, щоб вибрати правильний шлях. А виявляється, чим більше ми розкриваємо невідоме, тим більше постає питань. Візьміть за дороговказ довіру до прогресу. Немає нічого сталого, немає тієї межі, досягнувши якої скажеш: от тепер я щасливий! Терзання і дерзання — це і є життя. І щастя, і душевний спокій, мабуть, тільки в тому, щоб залишитись людиною. Ось такий зв’язок між одним і всіма.

І ще: не бійтеся часу. Миті йдуть одна за одною, не можна перескочити з п’ятого на десяте, можна тільки прожити кожну, і треба прожити, щоб перейти до наступної. І це стосується і вас, і мене окремо, і всіх нас разом. І ще буває так, притому в більшості випадків, що від того, як ми, кожен з нас, проживає свою мить, залежить продовження життя всіх.

Дивно було йому слухати Паустовського, того Паустовського, що рідко, майже ніколи не вдавався до абстракцій у своїх книгах— там життя відчувалося зором, слухом, на запах, на дотик…

Після короткої чи довгої паузи — він утратив лік — Паустовський без будь-якого зв’язку з попередньою думкою раптом сказав спокійно і просто:

— Знаєте, я скоро помру.

Нічого не змінилося, він тільки пильніше придивився до письменника: до тіла, що міцно опиралося об сосну, до очей, де світилися разом і багаття, і зоряне плесо озер, до його голосу, що, вийшовши з хворих грудей, вібрував у кожній травинці, — і не втримався, щоб лукаво і задерикувато не підморгнути, навіть не відзвітувавши собі, чому саме так робить.

І обидва правильно зрозуміли той жест, вільно й тихо засміялися, і сміх довго переливався у верховіттях дерев, полохаючи нічних птахів.

Примітки

1

Вірш Карла Сендберга (переклад автора).

(обратно)