У 40-му році організували музично-вокальний колектив при Якутському драмтеатрі, і я вступила
на хореографічне відділення. Балетмейстером-педагогом працював Сергій Володимиров,
концертмейстером – Сергій Джангваладзе. У 44-му році, коли мене направили в Московське
хореографічне училище, мені було дев’ятнадцять років.
Через два роки Аксенія повернулася до Якутська, тоді-то й почалася постановка першого балету.
У Москві дівчина познайомилася з композиторами Марком Жирковим і Генріхом Літинським –
вони у той час писали музику до балету «Польова квітка».
Було багато труднощів: театр не забезпечувався повною дотацією, не вистачало продуктів і одягу, залишалася великою текучість кадрів. Не було гриму, пуантів. Балетні черевички виготовляли самі
– замочували їх в цукрі, щоб вони стали твердими. Костюми шили з марлі, прикраси вирізували з
американських консервних банок...
Під час спектаклю перед своєю появою з квітки я повинна була довго сидіти зігнувшись, так що
затекли руки й ноги. Потім квітка розпустилася, я вийшла з неї й танцювала варіацію. Краса
музики надихала, і я забула про всі незручності.
ПОЩАСТИЛО БУТИ ЙОГО УЧНЕМ, зі спогадів Ю. Ілюхіна
Повернувшись до Чебоксар в 1946 році, почав працювати в симфонічному оркестрі філармонії в
групі перших скрипок. Незабаром за порадою друзів опублікував декілька критичних заміток на
музичні теми. Це зарахувалось під час вступу на музикознавче відділення Казанської
консерваторії.
Мені пощастило бути учнем професора Генріха Літинського, який виховав плеяду чуваських
композиторів. Так, завдяки газеті («Радянській Чувашії» – авт.) я став музикознавцем.
ГЕНІАЛЬНО, зі спогадів О. Арутюняна
Перебуваючи в січні 1963 року в Москві, я дізнався про майбутній перегляд в Музичному театрі
імені Станіславського і Немировича-Данченка нової постановки опери Д. Шостаковича «Катерина
Ізмайлова». У 1935 році після сумно відомої статті в «Правді» «Сумбур замість музики» ця опера
(у той час вона називалася «Леді Макбет Мценського повіту») була вилучена з репертуару і
фактично заборонена. Тепер вона набувала право на нове життя...
І ось я сиджу в залі театру. Починається музична дія. Робота з музичного втілення опери була
виконана на найвищому рівні диригентом Геннадієм Проваторовим. Партію Катерини виконувала
провідна артистка театру Е. Андрєєва – один з кращих виконавців цієї ролі як у вокальному, так і в
сценічному відношенні. Коли в кінці опери прозвучав приголомшливий хор каторжан, неможливо
було утримати сліз.
Г. І. Літинський, який сидів поряд зі мною, раз у раз повторював:
– Геніально, геніально!
ВИНІС ВИРОК ГЕНІЮ, з розвідки В. Холопової «Композитор Альфред Шнітке»
«Музику» для фортепіано і камерного оркестру він (Шнітке А. – авт.) вирішив подати на
обговорення в Союз композиторів – в кінці 1965 року. До цього часу вона була успішно зіграна в
Ленінграді, причому з таким диригентом, як Геннадій Рождественський. До того виконувалася на
«Варшавській осені», після – в США і Бельгії, а в НДР її ще й записали.
І що ж? Реакція колег і друзів була вельми сторожкою. Виняток становив лише Денисов,
присутній на обох ленінградських виконаннях. Він сказав: «Обидва концерти йшли з великим
аншлагом, і слухали цей твір дивно добре. Частина людей пішла, а інші вимагали «біс», і автора
викликали багато раз. Був великий успіх. ... Вони грали дуже живо й артистично. Тут – більше
музики, ніж філософії. ...І у Варшаві твір мав великий успіх. Це мені розповів В. Цуккерман, хоча
йому самому твір не дуже сподобався.... Мені здавалося раніше, що в цьому творі превалює
технічна сторона, але потім моя думка змінилася».
Проте навіть такий доброзичливий, хоч і вимогливий товариш, як Роман Лєдєньов, говорив, що
хотів би бачити в творах Шнітке властиву їх авторові «красу музичного матеріалу», взагалі більше
властивостей «від його обдарування, складу його музичності», хоча у своєму роді твір «написаний
абсолютно безгрішно».
...Г. І. Літинський виніс майже вирок: «Хай я буду поганим пророком, але моє переконання
полягає в тому, що шлях розвитку Альфреда Шнітке як композитора лежить не на цій магістралі.
Я знаю багато його творів, пройнятих якнайглибшим розумом, чудовим, здоровим, естетично
сильним внутрішнім переконанням. Я знаю, що ці якості Шнітке, розвинені, збагачені ним самим і
самим життям, не лежать в ракурсі цієї музики. З цього не виходить, що не треба було братися за
такий твір».
Альфред розгубився...
ПРАВНУКИ ПОГАНІ, з кореспонденції О. Григорова «Спадщина не систематизована»
Один з маститих композиторів (Літинський Г. – авт.) тісно пов’язав свою композиторську
діяльність з музичною культурою народів Татарстану та Якутії. Спільно з М. Жирковим він
створив на основі фольклорних матеріалів перші якутські музично-сценічні твори: оперу «Нюргун
Боотур» і балет «Польова квітка».
У Держтелерадіофонді (Росії – авт.) представлено, на жаль, небагато творів Г. І. Літинського:
«Концерт для струнного оркестру До мажор» (Оперно-симфонічний оркестр Всесоюзного радіо і
телебачення, диригент Е. Хачатурян, запис 1964 р.), «Соната для альта і віолончелі» (Ю. Юров, В.
Тонха, запис 1980 р.), «Соната № 2 для двох віолончелей» (В. Тонха і Т. Прохорова, запис 1977 р.),
«Етюд для тромбона і фортепіано» (І. Віхарєв, Т. Сергєєва, запис 1986 р.), «Сюїта з балету «Сір
Симеге» (Державний симфонічний оркестр Міністерства культури СРСР, диригент В. Полянський,
запис 1988 р.).
НОТИ – КАРТОПЛИНИ, епіграма невідомого автора
«Женская полифония, ноты – картошки», –
Смеясь, говорил Литинский
Композиторшам, скрестившим ножки.
Из под очков хитро поблескивал
И качал головой – бритой, круглой, чистой,
Как целые ноты у дам.
Вот артист-то!