померла

у Москві.

Під час перебування на Україні Мачтет познайомився і заприятелював з літературним осередком

родини Косачів. В листі до брата Михайла Леся …пропонує до перекладу серед інших авторів і

Мачтета, зокрема його твори «Он і вона», «Й один у полі воїн». Особистій зустрічі Лесі Українки і

Григорія Олександровича завдячує своєю появою чудова імпровізація «Коли квітне нікотіана» –

поетична відповідь Лесі Українки на запитання, чи може вона, Леся, писати російською мовою.

Одному з його віршів, написаному ще 1876 року після похорону революціонера-народника

П.Ф.Чернишова, судилося довге життя. «Останнє прощай» анонімно опублікував за кордоном

журнал «Вперед»; твір довго приписувався П. Л. Лаврову. Широко відомим він був під іншою

назвою – початковим рядком: «Замучений важкою неволею».

В кінці 1890-х років Мачтет часто виступав з фейлетонами в Житомирській газеті «Волинь». Він

все ще був під негласним наглядом поліції, йому заборонено жити в Петербурзі. В другому шлюбі

мав двоє дітей – доньку Тетяну і сина Тараса. Сім’я жила в нестатках, служба висотувала всі сили, вимагала великого нервового напруження, майже не залишаючи часу для творчості.

ПРОЧИТАЙТЕ МАЧТЕТА, з листа А. Чехова О. Маслову від 7 квітня 1888 р.

Добродію Олексію Миколайовичу!

Мені здається, ці літературні такси (мені здається, що такси, довготілі, коротконогі, з гострими

мордами, являють собою мішанину дворняг з крокодилами; московські редактори – це помісь

чиновників-професорів з бездарними літераторами) – отож, мені здається, що ці такси, натхненні

своїм успіхом і лакейськими похвалами своїх лизоблюдів, створять поруч з собою цілу школу чи

орден, котрий зуміє спотворити до невпізнанності ті літературні смаки й погляди, якими з сивої

давнини, ніби калачами, славилась Москва. Прочитайте Ви Мачтета, вихованця цієї школи, який

нині користується в Москві шаленим успіхом, прочитайте фейлетони «Російських відомостей», і

Ви оціните моє занепокоєння.

А. Чехов.

МАЛО НЕ ПЛАКАЛА, уривок з повісті М. Олiйника «Леся»

Бувало, сходилися на квартиру до Косачiв незнайомі Лесі юнаки та дівчата.

– Перепаде нам вiд Ольги Петрiвни, як прийде та довiдається, – застерiгала Ганна Iванiвна.

Олена Антонiвна на це не зважала. Щонедiлi в однiй iз кiмнат збирався гурт молодi. Гостi дiлилися новинами, читали вiршi, а потiм грали на фортепiано, спiвали. Особливо часто звучали

«Варшав’янка» i «Сміливо, товариші, в ногу».

– Зараз є нова гарна пiсня, – сказала якось Олена Антонiвна i стиха проспiвала: – «Замучен

тяжелой неволей...»

Нiхто з присутнiх не знав пiснi. Попросили виконати – до кiнця. Тiточка сiла за фортепiано, взяла

кiлька акордiв, нiби пробуючи голос, а потiм вдарила по клавiшах. Кiмнату сповнила велична

мелодiя, в яку вплiтався голос Олени Антонiвни.

Коли вона закiнчила, всi деякий час сидiли мовчки, полоненi трагiчним змiстом пiснi.

– А знаєте, хто написав її? Наш земляк, лучанин, – з гордiстю мовила Олена Антонiвна.

– Он як! Хто ж вiн, де тепер?

– Син мирового суддi – Григорiй Олександрович Мачтет...

Всi були враженi, слухали, затамувавши подих.

Слухала й Леся. В її уявi вимальовувався каземат – вiн чомусь був подiбний до пiдземелля

Луцького замку, i худий змучений студент Чернишов, якого закатували за те, що подав голос на

захист правди... Страшним сном проходила перед Лесею похоронна процесiя, попереду якої

робiтники і студенти несли труну з тiлом замученого товариша. Вони твердо ступали бруківкою, зi стиснутими кулаками i гнiвом в очах. Їм наказували розiйтись, погрожували, а вони крокували і

крокували...

I тодi вперше, спочатку несмiливо, а дедалi дружнiше, залунала пiсня:

Замучен тяжелой неволей,

Ты славною смертью почил...

В борьбе за народное дело

Ты голову честно сложил...

Заспiвував кароокий, у форменому костюмi студент, який iшов у перших рядах. Сотнi людей

пiдхоплювали пiсню, несли її, мов знамено. А вона – повiльна, не дуже голосна – жахала

жандармiв, хитала старi мури, закликала до боротьби. З провулкiв виходили ще й ще люди, приєднувалися до процесiї.

С тобою одна нам дорога:

Как ты, мы в острогах сгнием,

Как ты, для народного дела

Ми голови наши снесем...

Лютували охоронцi порядку. Мов пси, кидалися жандарми на людей, намагалися зупинити натовп.

Ось вони перетнули вулицю, зробили кiлька залпiв у повiтря. Демонстранти скiнчили пiсню, звернули до провулку. I пiшли грiзною мовчазною лавою.

На цвинтарi, коли труну опустили до могили, в морознiй тишi чiтко, надривно звучав голос

Мачтета – друзi клялися вiдплатити ворогам...

– А через кiлька днiв того студента було заарештовано, – закiнчила розповiдь Олена Антонiвна.

Леся мало не плаче, проте тримається, бо ж тiточка зауважила, що плакати не личить, та ще при

чужих.

АВТОРСТВО БЕЗЗАСТЕРЕЖНО НЕ ВСТАНОВЛЕНЕ, з висновку Інституту криміналістики

при прокуратурі СРСР від 1961 р.

Виконана експертиза почерків автографів вірша «Замучений важкою неволею» і самої

кореспонденції, а також автографів передбачуваних авторів даного тексту: листи Г. О. Мачтета, що відносяться до 1877-1879 рр., автографа студента П. П. Вікторова і автографа О. О. Ольхіна.

…Автограф вірша «Замучений важкою неволею», що зберігається у фонді П. Л. Лаврова і

опублікований в 1958 р. в збірці Г. О. Мачтета «Вибране» під виглядом його автографа, писаний

не його рукою, так само як і не рукою Вікторова і не рукою Ольхіна, причому кореспонденція від

12/24 квітня 1876 р. писана почерком не тієї особи, якій належить автограф вірша «Замучений

важкою неволею».

Таким чином, знайдені матеріали не підтверджують беззастережно авторство Мачтета.