кожному з них намалювала череп якогось померлого героя, тому ці метелики священні і їх
вбивати гріх, тому що це означає знищення померлої людини».
…Одного разу вона усіх налякала майже до нервового нападу.
– Тільки подумайте! Дивно! – говорила вона. – Земля раптово розкривається, повітря згущується і
перетворюється на морські хвилі... Погляньте! Погляньте! Ось хвилі вже насуваються на нас.
Всюди вода!
Вона говорила з таким переконанням, у її голосі звучало таке непідроблене здивування і жах, а на
дитячому личку відбивалися одночасно і божевільна радість, і переляк, особливо, коли вона
закривши очі обома руками, впала на пісок і закричала:
– Ось вона, ця хвиля!.. Вона прийшла.. Море, море, ми тонемо!
Слідом за нею і ми попадали, перелякано волаючи. Ми теж щиро повірили, що нас дійсно
поглинула морська безодня і нас вже немає в живих!
… Де вона могла почути про перевтілення? Хто їй у нашій православній родині міг про це
розповісти?
*Сестра Є. Блавацька.
ЛЕДЬ НЕ ПОХОВАЛИ, МОВ СОБАКУ, з розповіді В. Желіховської «Про дуель Лермонтова»
Наступного дня ми (розповідає Раєвський М. П. – авт.) із Столипіним пішли до священика.
…Довелося Столипіну йому, замість 50-ти, 200 рублів пообіцяти. Проте батюшка все наполягав на
тому, що, відповідно до такого-то розділу Стоглава, дуелісти вважаються самовбивцями, і тому
Михайлу Юрійовичеві ніякої заупокійної служби не передбачається і ховати його треба поза
цвинтарем. Боявся він дуже від архієрея догану одержати. …Проте, коли йому ще й ікону
пообіцяли в церкву дати, він згодився прийти. А ікона була багата, в срібній ризі і з каменями
дорогоцінними, – одна з тих, яких бабуся Михайлові Юрійовичу цілий іконостас надарувала.
…Народу – ціле море. Всі чекають, а священика все немає. Як тут бути? Раптом з публіки
католицький ксьондз, спасибі йому, викликався.
– Він боїться, – говорить, – а я не боюся, і розумію, що таку людину, як собаку, не ховають.
Давайте я літію і панахиду відслужу.
Ми до цього були звичні, оскільки в похід з нами ходили почергово то католицький, то
православний священик, тому з радістю погодилися.
Коли він відслужив, то й лютеранський священик, який тут був, труну благословив, промову
виголосив і по-своєму став служити. Одного тільки православного батечка при цьому не було.
Вже народ почав розходитися, коли він прийшов, і, дізнавшись, що священнослужителі інших
віросповідань служили раніше нього, відмовився служити, оскільки знайшов, що цього досить.
Насилу ми його переконали, що на похоронах людини греко-російського віросповідання завдено і
служіння православне.
При винесенні ж тіла, коли побачив наш батюшка музику й солдатів, як і буває на похоронах
офіцера, то знову злякався.
– Приберіть сурмачів, – говорить, – не можна, щоб самовбивцю так ховали.
«АТЕЇСТИЧНИЙ» МОЛЕБЕНЬ, з нотаток В. Желіховської
Микола Павлович Раєвський розповідав про те, як Лермонтов і Столипін, будучи проїздом у
Воронежі, сказали один одному, що підуть побродити наодинці, і несподівано, кожен
рекомендуючись невіруючим, зустрілися в соборі, куди кожен пішов таємно від іншого. Столипін
здивовано питає:
– Як ти сюди потрапив?
А Лермонтов зніяковів так і говорить:
– Та бабуся веліла Спасенникові тутешньому молебень відслужити! А ти навіщо?
І коли Столипін відповів, що і йому теж бабуся веліла, обидва відвернулися.
ВЛАДА ПЕРЕПЛУТАЛА, з листа В. Желіховської В. Соловйову
Олена Петрівна Блавацька сама не видавала себе за вдову, але такою її визнала тифліська влада,
яка надіслала її 1884 року свідоцтво, де вона була названа «вдовою дійсного статського радника
М. В. Блаватського». Не піддтримуючи з ним стосунків понад двадцять п’ять років, вона
абсолютно втратила його з поля зору і не знала, як і ми, живий він чи помер.
Це провина тифлисской поліції, а ніяк не її.
У МАНДРАХ, з статті «Життя і творчість Віри Желіховської» на museum.dp.ua
Раннє дитинство дівчинки пройшло в постійних переїздах і мандрах. Після смерті матері в 1842
році Віру, разом з сестрою Оленою і братом Леонідом, узяли на виховання до Саратова дідусь
Андрій Михайлович і бабуся Олена Павлівна Фадєєви.
У 1855 році, вісімнадцяти років від народження, Віра Петрівна Ган вийшла заміж за поміщика
Псковської губернії Миколу Миколайовича Яхонтова. Проте через чотири роки він помер, важко
простудившись на рубці лісу. Молодшому з синів Віри Петрівни, Ростиславу, виповнилося лише
п’ять днів, а старшому було не більше чотирьох років. Молода жінка «знову переїхала жити з
двома дітьми до будинку дідуся Фадєєва, який служив у той час вже на Кавказі».
НЕ ЧИТАВ, з книги С. Вітте «Спогади»
Віра Петрівна Желіховська добре відома завдяки своїм книгам в Петербурзі і взагалі у великих
російських містах; принаймні, мені постійно матері говорять про книги, нею написані, і жалкують,
що її вже більше немає в живих і що тепер немає книг, які були б зручні для читання юнацтвом.
Зізнатися, я жодної її книги не читав.
НАШВИДКОРУЧ, з статті-реквієму Р. Ніколаєва «Пам’яті В. П. Желіховської»
Вона повторно вийшла заміж за директора класичної гімназії, а потім помічника опікуна
Кавказького учбового округу В. І. Желіховського, якому була невтомною помічницею в його
турботах про дітей, йому увірених. Чоловік її приніс багато користі і добра в справі освіти і
облаштування шкіл і гімназій по всьому Кавказу, про що свідчить лист до нього великої княгині
Ольги Федорівни...
...Успадкувавши талант своєї матері, вона почала пробувати літературні сили на невеликих
дитячих оповіданнях, які ніде не поміщала, а писала виключно для своїх дітей, проте згодом
тривала і тяжка хвороба чоловіка, а потім його смерть змусили Віру Петрівну шукати в
написаному нею ради забави своїх дітей засобів до їх утримання і виховання.
...Писала цілими
