привітністю.

...У творчості В. Т. Кучерявенка відчувається така любов до далекосхідної землі, до Владивостока, з його славною історією, до його людей, особливо морської долі, яка дає нам повне право назвати

його патріотом землі далекосхідної. Це відчуття небайдужої вимогливої любові до рідного краю...

Був у В. Т. Кучерявенка заповітний зошит-книга, і, здається, не одна, де залишали свої рядки ті, хто побував в нашому місті, у нього в гостях. Записи про місто, про край, про літературну справу –

своєрідний ліричний щоденник зустрічей з людьми різних професій і доль.

І в них, як правило, – віддзеркалення симпатій до приморського письменника. Ось декілька таких

відгуків. «Не вперше і, упевнений, не востаннє дихаю я солоним повітрям прекрасного

російського міста на краю землі нашої – Владивостока. І щоразу, залишаючи його, неначе

залишаю в ньому шматочок свого серця! Піщаний Сучан, далекі острови – від Путятіна і

Петровського до Фуругельма.... Все це кличе і приваблює знову, а ще більше – прекрасні люди

нашого Примор’я. І, зокрема, мій добрий приятель В. Т. Кучерявенко. До нових зустрічей на

Приморській землі. О. Окладников. Вересень – жовтень, 1965 р.»

А ось ще один запис: «В. Т. Кучерявенкові – в пам’ять дня /5.7.59 р./, коли гість з’явився раніше

терміну, в який його чекали господарі. О. Твардовський. Владивосток».

Людське життя – своєрідний маяк – згасає. Але чи все згасає? Продовжується його рід на землі. Як

і раніше, струменить світло від його книг – «золотих насічок», які письменник залишив для нас, своїх читачів. Літературну спадщину письменника дбайливо зберігає його дружина Олена

Борисівна Кучерявенко.

...Твори Василя Кучерявенко видавалися за кордоном, в Болгарії, Угорщині.

ОКЕАН ДАРУЄ ПОЕТІВ, з кореспонденції В. Тицьких «Сигнальні багаття»

Земля дарує морю матросів. Море дарує землі поетів. На березі Тихого океану неможливо

засумніватися в творчому характері природної стихії і поетичної суті морської душі.

Університет (старий спеціальний учбовий заклад в Примор’ї), що бере початок від

Олександрівських морехідних класів через водний технікум, морське (згодом – вище) інженерне

училище і Далекосхідну державну морську академію, має свій «фірмовий» літературний ряд.

Спадкоємність цього ряду простежується через всю історію «бурси».

Конкретні імена. Василь Кучерявенко (Владивостоцьке морехідне училище). У роки Великої

Вітчизняної війни– перший помічник капітана на судах Далекосхідного пароплавства.

ДЛЯ ВСІХ, з інтерв’ю В. Коржикова Н. Богатирьовій

– Як ви стали моряком?

– Подавав документи до закордонфлоту, а мене із-за біографії не пускають: прикордонний край, в

комісії сидить двадцять бовдурів, кожен має щось «проти».

І тут значну роль в моєму визначенні зіграв Василь Трохимович Кучерявенко, письменник,

колишній моряк. Він сказав:

– Не пускають за кордон? Йди до Арктики! Там цікавого ще більше!

Якось у кабінеті начальника відділу кадрів пароплавства зіткнувся з капітаном, який кричав:

«Мені вантажники потрібні!» Я підійшов: «Візьмете мене?» Так відправився матросом другого

класу до Арктики. Працювали на вантаженні, тягали стокілограмові мішки: чотири години

вантажимо, чотири – відпочиваємо.

Багато побачив я там цікавого: веселого, трагічного. І люди були чудові: розкуті, вільні... І

рятували один одного, з-під льоду діставали, і на нежилому острові три доби сиділи під час

шторму. Їсти нічого, пити нічого. Раптом кроки – хлопчак з рушницею, такий мужик з нігтик:

«Їсти хочеш? Ходімо!» Приводить на інший сторону острова, де лежить десяток величезних

розпатраних моржів. Ми питаємо: «Твої? Для себе, мабуть, набив?» А він у відповідь з гідністю:

«Навіщо для себе? Для всіх!»

У нас ці слова у приказку увійшли.

ДАВ НАЗВУ ГЕОГРАФІЧНОМУ ОБ’ЄКТОВІ, з статті «Про занепад печер» на mir1.ru

Приморський письменник Василь Кучерявенко напучував дослідників – якщо знайдете печеру

того варту, назвіть її ім’ям Географічного товариства.

...Краєзнавці зупинилися біля гори Золотої. На висоті 7 метрів вище за її підніжжя набрели на

невеликий отвір, піднесли до нього запалену свічку, і, коли полум’я потяглося досередини, зрозуміли: в скелі є порожнина. Отвір почали розширювати і виявили в печері кістки тварин.

Розкопки велися сім років, до 1970-го. Кожну жменьку землі ретельно просіяли, щоб не втратити

нічого важливого. На поверхню витягли дві тонни кісток стародавніх тварин, які передали для

дослідження палеонтологам Ленінграда.

Назва «Печера Географічного товариства» легко прижилася і стала офіційною.