МАРТИНОВСЬКИЙ Августин Васильович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Священик, письменник. Псевдонім – Авдій Востоков. В чернецтві – Анатолій (1822).

З родини священика.

Народився в 1790 р. в с. М’ясківці Ольгопільського повіту Кам’янець-Подільської губернії

Російської імперії (нині – Чуднівський район Житомирської області України).

Помер 9 серпня 1872 р. в Гербовецькому Успенському монастирі Кишинівської єпархії (нині –

Республіка Молдова). Похований на його території.

Закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію (1812), Київську духовну академію (1822).

Був вчителем Кам’янець-Подільської духовної семінарії (1812-1817), послушником Кам’янець-

Подільського монастиря (1819), ректором Курської (1829-1832), Новгородської (1832-1840)

духовних семінарій, єпископом Катеринбурзьким (1840-1841), Острозьким (1841-1844),

Могилівським (1844-1860).

Відомий проповідями і послідовною боротьбою проти католицтва.

У Могилеві М. улаштував училище для дівиць духовного звання, сприяв заснуванню церковних

шкіл, вів співбесіди з розкольниками. Багато сил поклав на обернення язичників у православ’я.

Друкувався в журналі «Християнські читання».

Його перу належать наступні доробки: «Слова і бесіди на святкові неділі і з різних випадків»

(1853-1866), «Послання до шанованих уявних старообрядників Спасової Гомельської слободи»

(1855), «Про ставлення римської церкви до інших християнських церков і до всього людського

роду» (1857), «Покаяні зітхання» (1861), «Віра, надія і любов» (1867), «Дозвілля архієпископа

Анатолія» (1868).

За життя вийшло п’ятитомне зібрання творів М. (1844-1853)..

Книга нашого земляка «Про іконописання» перевидана у серії «Філософія російського релігійного

мистецтва XVI-XX ст. Антологія» (1993).

Серед друзів та близьких знайомих М. – І. І Ф. Амфітеатрови, отець Інокентій та ін.

***

ДОХОДИТИ ДО СЕРДЕЦЬ

, з релігійного кредо

А. Мартиновського

Сприяти живій проповіді предметів віри і священних подій, благодійних для всього людського

роду, аж до насадження і поглиблення їх у серці людському.

НЕ ЗАХИЩАЄМО ВЛАСНОЇ ВІРИ, з есе А. Мартиновського «Про ставлення римської церкви

до інших християнських церков і до всього людського роду»

Взагалі лагідність, м’якість в обігу, поблажливе терпіння до тих, хто заблукав, благодушне

очікування повернення на шлях істини тих, хто відхилився від неї, складає такі характерні

властивості пастирів нашої Вітчизняної Церкви, що в храмах майже не чути слів, спрямованих

проти різних думок щодо учення віри. Зрідка лише надзвичайно важливі обставини примушують

знаменитих наших пастирів підняти голос на захист тієї чи іншої істини віри або церковного

переказу, однак і те в найпокірливіших, анітрохи не образливих для супротивників Церкви словах.

Навіть у наших духовних академіях і семінаріях наставники обмежуються історичним викладом

подій і уточненням часу, в який з’явилося якесь учення, котре суперечить первинному

християнству.

Трапляється коли вихованці духовних наших академій і семінарій самі пориваються писати

міркування про безпідставність тих чи інших думок, протилежних догматам Східної Церкви,

начальники і наставники утримують юнацький порив, вселяючи їм думку, що ...найкращий захист

православного віровчення полягає в приборканні власних пристрастей і в способі життя, який має

співвідноситися з волею Божою, накресленою в законі Господньому.

ОБРАЗИ – ТІ Ж СЛОВА, з книги А. Мартиновського «Про іконописання»

Св. Церква закликала у свою область мистецтво малювання для того, щоб підняти його до тих

високих ідей, які ледь доступні розуму людському, аби надати живопису напрямок, гідний усіх

зусиль дарування, що посилається згори. А саме: щоб твори живопису зробити згідними з тими

цілями, для досягнення яких Церква вживає Священне Писання і проповідування істин

християнської віри.

Древні греки мистецтво виражати письменами думки і живопис називали одним словом γραφη –

письмо. З цієї причини й у римлян, замість нашого виразу розглядати, вживалося слово – legere –

читати зображення. Може бути, такий образ вираження з’явився з того, що до винаходу букв у

деяких народів поняття про речі зображувалися знаками, які мали деяку подібність до предметів,

на які хотіли вказати. Такі знаки спершу скорочені в ієрогліфічні накреслення, а потім замінені

буквами чи умовними рисками, які означали звуки, котрі, у свою чергу, складалися у слово.

Але не входячи в дослідження про цей предметі, не можна не помітити, що добре написані образи

можна уподібнити буквам, з допомогою яких духовні предмети ніби виходять у світ явищ. І досвід

доводить, що «живопис, як говорить св. Григорій Великий, для тих, хто не знає письма, таку ж

приносить користь, як вміння читати для грамотних: тому що неосвічені, дивлячись на твори

живопису, вбачають те, що відповідно до віри повинно випливати, так що по них учаться не

знаючі письмен».

ОБСТОЮВАВ ІНШІ ПОГЛЯДИ, з розвідки О. Мусіна «Богослов’я образу і еволюція стилю»

Розвиток християнського мистецтва привів до появи в деяких суспільних колах XIX ст.

зневажливого ставлення до творінь середньовічного іконопису. Перевага віддавалася витворам

релігійного мистецтва, створеним, за визначенням ізографа XVII ст. Йосипа Владимирова, у дусі

«живоподібності», будь то грайлива декоративність бароко чи академічний натуралізм

класицизму.

Представники інших поглядів, зокрема єпископ Анатолій (Мартиновський) та І. Сахаров з жалем

писали про відсутність суспільного смаку до візантійської ікони і про перевагу над нею «ікон

італійського стилю», які були «плодами жалюгідної захопленості і хворобливої уяви»

європейських художників.

НА ВСЕ ЖИТТЯ