- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (11) »
Джанні Родарі
КАЗКИ ПО ТЕЛЕФОНУ
З італійської переклав Іван Дзюб.
Жив собі у Варезе чоловік на ім'я Б'янкі. Служив він комівояжером – торгував ліками – і шість днів на тиждень мандрував по Італії: бував на сході і на заході, на півдні й на півночі. В неділю повертався додому, а в понеділок зранку знову їхав у мандри. На прощання донька йому казала:
– Дивись, тату, не забудь розповісти мені щовечора казку.
Річ-бо в тім, що ця дівчинка, лягаючи спати, неодмінно хотіла послухати яку-небудь казку, а мама вже порозказувала їй усе, що сама знала. Отож кожного вечора рівно о дев'ятій синьйор Б'янкі, хоч би де він був, викликав по телефону Варезе й розповідав доньці казочки. Ці казочки були коротенькі. Бо треба вам знати, що за розмови по телефону Б'янкі платив зі своєї кишені, тож і не міг розмовляти довго. Кажуть, що телефоністки з центральної станції забували про роботу, коли синьйор Б'янкі розмовляв по телефону. Воно й правда – казки були такі цікаві. От і ви послухайте!
Мисливець-невдаха
– Джузеппе, візьми-но рушницю та йди на лови, – якось уранці сказала одна жінка синові. – Завтра твоя сестра виходить заміж, буде весілля, й годилося б наварити поленти [1] із заячиною. Джузеппе взяв рушницю й вирушив на лови. Іде він, іде, аж гульк – з-під живоплоту зайчиха. Вистрибнула й гайда в поле. Націлився Джузеппе, натиснув на гашетку. Та рушниця вигукнула людським голосом «бах!» – і куля впала на землю. Джузеппе підняв кулю і здивовано її оглянув. Потім пильно придивився до рушниці: наче рушниця як рушниця, така самісінька, як завжди, тільки й того, що, замість стрельнути, вона дзвінко, весело мовила «бах!». Джузеппе навіть у дуло заглянув. Може, там хтось заховався? Але ж ні, дуло було порожнісіньке. «Мама з сестрою сподіваються заячини...» – згадав Джузеппе. Аж гульк! Знову біжить зайчиха, – тепер уже в білій фаті та у вінку з апельсинового цвіту. Сором'язливо опустивши очі, вона минула хлопця й подріботіла далі. – Чи ти ба, – сказав сам до себе Джузеппе, – зайчиха теж виходить заміж. Нічого не вдієш, братику, доведеться застрелити фазана. Пішов Джузеппе лісом далі. Бачить, на стежці фазан походжає, так сміливо, наче в перший день ловів, коли фазани ще не знають, що таке рушниця. Джузеппе націлився, натиснув гашетку, та рушниця тільки вигукнула двічі «бах! бах!», геть-чисто як це роблять хлопчаки, стріляючи з дерев'яної рушниці. Куля впала на землю й налякала червоних мурашок, що кинулись шукати захисту під сосною. – Ну гаразд, – сказав Джузеппе, вже трохи розсердившись. – Хай навіть я прийду з порожньою торбою, все одно мама зрадіє. Фазан, що, почувши оте «бах! бах!», шугнув був у гущавину, тепер знову з'явився на стежці. За ним рядочком дріботіли пташенята, кумедні-прекумедні, а позаду трюхикала їхня мама, горда й задоволена, наче їй дали першу премію. – Іч, яка рада! – буркнув Джузеппе. – Ти, очевидно, вже давно повінчалась. А кого ж я стрілятиму? Джузеппе уважно перезарядив рушницю й озирнувся. Навкруги не було ні душі. Тільки дрізд сидів на гілочці та свистів, ніби промовляючи: застрель мене, застрель мене. І Джузеппе вистрілив. Але рушниця тільки вигукнула «бам!», зовсім так, як це роблять хлопчаки, коли читають пригодницьку книжку. А потім наче хтось засміявся. Дрізд засвистав ще веселіше, ніби хотів сказати: – І цілився, і стріляв, а сам облизня спіймав. – Я цього сподівався, – мовив Джузеппе. – Мабуть, сьогодні рушниці застрайкували. – Ну як, Джузеппе, добрі були лови? – запитала мама, коли Джузеппе вернувся додому. – Авжеж, мамо. Впіймав я три добрих облизні. Тільки хтозна, чи смакуватимуть вони з полентою.
Палац із морозива
Одного разу в Болоньї саме на П'яцца Маджоре побудували палац із морозива. Діти прибігали на площу з усіх кінців міста. Усім кортіло хоч лизнути його. Дах цього палацу був із збитих вершків, дим у комині з цукрової пудри, сам комин з варення. Все інше було з морозива: і двері, і стіни, і меблі. Одне маля вчепилося за стіл і злизало всі чотири ніжки, так що стіл з тарілками (тарілки були з найкращого шоколадного морозива) повалився просто на нього. Один поліцай помітив, що вікно палацу почало танути. Шибки були з полуничного морозива і, танучи, спливали рожевими струмками. – Хутчіш сюди! – гукав поліцай. – Швидше лижіть! І всі кинулись лизати ще швидше. Шкода, коли такі ласощі пропадають! – Дайте мені крісло! – благала якась бабуся, що не могла проштовхатись крізь юрбу. – Оте крісло дуже зручне для кволої бабусі. Будь ласка, подайте мені його, оте з бильцями. Один пожежник зглянувся над старенькою та й виніс їй морозивне крісло з кремом і фісташками, й раденька бабуся почала смоктати його бильця. Ой, який же то був веселий день! До того ж лікарі зробили так, що ні в кого не болів живіт. Ще й тепер, коли діти просять другу порцію морозива, батьки кажуть зітхаючи: – Ти, мабуть, з'їв би цілий морозивний палац, той, що в Болоньї стояв.
Про молодицю, що любила підраховувати, скільки хто чхає
Раз у Гавірате жила собі молодиця, яка з ранку до вечора тільки те й робила, що рахувала, хто скільки разів чхнув, і розказувала про те своїм подругам. – Аптекар чхнув аж сім разів, – розповідала молодиця. – Та невже? – Нехай мене лиха година поб'є, якщо брешу. Він чхав перед самісіньким обідом, за п'ять хвилин до дванадцятої. Галу-балу – і нарешті добалакалися до того, що начебто аптекар доливає води в рицину. – А священик чхнув аж чотирнадцять разів, – розповідала молодиця, зашарівшись від запалу. – А ти, бува, не помилилася? – Нехай мене лиха година поб'є, коли я хоч одного пчиха недочула. – Ой лишенько, що ж воно буде? Галу-балу – і добалакались до того, що начебто священик наливає забагато олії в салат. Одного разу молодиця привела гурт подруг (було їх семеро) під вікно синьйора Деліо підслуховувати. Та синьйор Деліо не чхав зовсім, бо не нюхав табаки і не застудився. – Хоч би раз чхнув, – сказала молодиця. – Тут щось та є. – Напевно є, – підтакнули подруги. Синьйор Деліо розмову почув, узяв добру жменю перцю, зарядив пульверизатор, яким мух труїв, і непомітно дмухнув перцем за вікно. – Апчхи! – чхнула молодиця. – Апчхи! Апчхи! – зачхали її подруги. Пчиханню не було кінця.. – Найбільше разів чхнула я, – заявила молодиця. – Ні, ми більше, – заперечили подруги. І вчепились вони одна одній у коси, лупцювали одна одну і вздовж і впоперек,
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (11) »