ступивши на шлях покаяння, він уже не міг зупинитися. Спогади хлопчачі сягали все далі й далі в дитинство — ось-ось пригадається йому льодяник, украдений у молодшої сестри в п’ятирічному віці…

— Добродії, — дідок кашлянув. — Я, може, невчасно… але, власне… Правосуддя — не справа привидів. Що, власне, пан Суддя може…

— Помовч, га, — у голосі розбійника виразно продзвенів розпач.

— Попався — то хоч помовч…

Старигань уперто прикусив безбарвні губи:

— Я, добродії, говорив зі сторожею… Найбільший мужлай розговориться, якщо підібрати до нього підхід… І добродії тюремники зізналися, що за весь час… років двадцять… жодного разу не було випадку, щоб… у цій камері щось таке трапилося. Усі, хто ввійшов сюди звечора, уранці виходять живі-здоровісінькі та йдуть собі хоч на край світу… Тобто було якось, років п’ять тому, коли загнувся зі страху — так, добродії, з ким завгодно може трапитися, особливо якщо полохливий…

— До сивого волосся дожив, — докірливо зітхнула жінка, — сивину розвісив, а не знаєш, що Суддя…

І затнулася. Мені спершу здалося, що це розбійник якось по особливому зиркнув на неї — але ні, той у підлогу дивився, проте жінка замовкла, наче поперхнулась, і навіть запах солодких парфумів втратив упевненість і послаб. Чи мені привиділося?..

Р-рогата доля. Невже цей старигань насправжки когось задушив?..

— Молодий пане, — дідок піймав мій погляд і притулив кулачки до серця, — ось ви, як людина пристойна і, без сумніву, освічена… Чи можуть привиди якось втручатися в справи людські? Тобто, звісно, вони можуть пророкувати й усяке таке, але правосуддя, як мені здається, настільки людське заняття…

— Ти порішив дівку, чи ні? — тужливо поцікавився розбійник. — Як ні, то одне… а ось якщо…

Дідок обурено звів брови, але цього видалося йому недостатньо, й тоді він сплеснув руками і заметляв головою, всім своїм виглядом демонструючи, наскільки дурні й необґрунтовані подібні обвинувачення. Жінка похмуро посміхнулася:

— А раз безневинний… Чого сіпаєшся?

— Я не з вами розмовляю, — образився дідок.

Він думав, що бесідує зі мною. І дарма — бо я з ним розпатякувати не бажав.

Я втомився. В’язниця зі смердючими матрацами… Я не наважувався до них доторкнутися й спав на голій лаві, а сусідам по камері не треба було більшого задоволення, окрім як піймати на собі вошу й перепровадити мені під сорочку. Їм видавалося кумедним, що я боюся вошей…

Але ж минув усього тиждень. Подумати лишень, мене могли б схопити ще два місяці тому, і я просидів би ці два місяці, а то й три чи чотири, чекаючи Судної ночі, як ось цей розбійник, і потоваришував би з вошами, вони б у мене танки витанцьовували на долоньці…

Добре, що в Судній камері немає матраців. А втекти з вежі, як подейкують, неможливо. Тому що розвідний міст заледве не обвалюється під вагою сторожі, а в обвідному рову вони вивели якусь бридку тварюку, ні за що на світі не плавав би я в цьому рову… Рогата доля.

— Молодий пане, — старий з розумінням посміхнувся. — Людину пристойну все це повинно страшенно пригнічувати… Мене, наприклад, гнітить — вогкість, сморід… Але насправді нам небачено пощастило. Вже завтра ми будемо вільні, наче птахи.

Злодюжка схлипнув:

— А Суддя?

Дідок тонко посміхнувся. Це була поблажлива посмішка людини, котра знає чи не найбільше.

— На ранок нас відпустять. — Тонка стареча рука по-батьківськи лягла на потилицю злодюжки. — Не пхикай, малий. І так сиро.

Жінка фиркнула. Розбійник мовчав.

Стояла мертва тиша й у всій вежі; певно, сторожа на стінах ходила навшпиньки, обмотавши чоботи ганчір’ям. І чергові на мосту переглядалися, прикриваючи долонями вогники ліхтарів: тс-с… Судна ніч…

Я все-таки не витримав і, підібгавши під себе ноги, всівся на холодну підлогу. Завмер. Привалився спиною до стіни.

Скоріше б. Що би там не було — ліпше хай процедура скінчиться якнайшвидше… Звичайно, якщо опівночі в стіні відкриється потайний хід і відтіля вибереться переодягнений у привида начальник сторожі… Було б кумедно, але чомусь не віриться. Не так просто.

У камері щомить холоднішало. Притихлий злодюжка тулився до старого, з другого боку норовила підсісти жінка, вона хоч і заявила про свою невинність, але дрижала все сильніше, і не лише від ознобу. Розбійник поки тримався осторонь — але хмурнішав чимраз сильніше, і час від часу оглядав камеру, і тоді я зустрічався з ним поглядом.

Розбійник не вірив старечим добросердим словам. Він знав за собою багацько такого, за що не те що Суддя — найпослідущий сільський староста без жодних вагань одправить на шибеницю.

— Ліпше б просто повісили, — від звуку його голосу я здригнувся. Ми, виявляється, думали про одне й те саме.

— Ліпше б просто повісили, — вперто повторив розбійник, дивлячись повз мене. — Судили б… за що знають… а так — відразу за все…

Він зітхнув; від цього подиху затанцювали вогники свічок. Злодюжка схлипнув знову, жінка покусала губи, в очах старого промайнув неспокій — і відразу зник, на зміну йому не забарилась терпелива усмішка:

— Ніхто про тебе не знає стільки, скільки ти сам… І нічого? Не катуєшся? Живеш?

Я сплів пальці. У кам’яному мішку було холодно. Страшно холодно. Страшенно.

Звуть мене Ретанаар Рекотарс. Тиждень тому я кинув це ім’я в обличчя людей, котрі заарештували мене. Потім назвав іще раз — у тісній суддівській конторі. Мені здавалося, цього досить — а тому решту часу просто мовчав. Не розтуляв рота — остання гордість нащадка родини Рекотарсів…

Цьому простолюду моє ім’я не сказало нічого. Анічогісінько; вони байдуже вивчили мої документи, і щораз, коли брудні пальці торкалися Грамоти, мені здавалося — обмацують мене самого.

Що? Великий Маг Дамир, від якого корениться славетний рід Рекотарсів? Що? Барон Химеціус? Закарлючки на старому папері, але ж мої тюремники заледве вміли читати…

Я мовчав у відповідь на абсурдні обвинувачення. Я німував, коли мене підселили в камеру до вошивих волоцюг. Коли мене вели на Суд, я мовчав теж…

А тепер, у холоді та тривожному чеканні цієї ночі, мені здалося, — якщо вуста мої не розтулить, слова знайдуть собі другу дорогу. Полізуть, у найкращому разі, з вух.

— А що, — спитав я чужим хрипким голосом, — кому Суддя вирок оголошує? Засудженим? Щоб вони, слід вважати, своїм ходом до ката бігли й вирок той йому на вушко повторювали, так?

Нікого не здивувала моя раптова балакучість. Розбійник втяг голову в плечі — цей курячий жест виглядав украй недоладно для його кремезної статури, єдиного ока і чорної бороди.

— Суддя — він сам по собі й кат, — жінка нервово роззирнулася,