як перед цим роззирався розбійник. — Він як присудить — так і буде, це вже точно… Донесли на мене, начебто я того купця отруїла. Та не морила я, ні, його грець побив, я тільки грошики потім позбирала…

І вона теж втягла голову в плечі. Я спіймав себе на невиразному бажанні зробити те саме.

— А вас, молодий пане, у чому обвинувачують?

Просте й доброзичливе запитання. Ще не дослухавши його до кінця, я виявив раптом, що підборіддя моє погордливо підняте. Дідусь зніяковів:

— Ні-ні… Я не хотів, що ви…

— Суддя відразу побачить, що я невинна, — швидко повідомила жінка. — Немає моєї провини в його смерті, ні, немає!..

— Не плещи язиком, — м’яко порадив старигань. — Хіба є докази, що ти труїла? Яди у тебе знайшли? Чи в того небіжчика трунок в животі відшукали? Або бачив хто, як ти його труїла, га?

Жінка хитнула заперечливо головою.

— Докази! — старий звів тонкий довгий палець. — Якщо доказів жодних…

— Дурень! — хрипко прошепотів розбійник. — Суддя… Він…

Жінка відкрила була рота, аби щось сказати — але осіклася. Й усі, як по команді, замовкли; у Судній камері запанувала тиша, гостроносі вогники свіч на якийсь час завмерли нерухомо, і я відчув, як по шкірі продирає мороз.

Здається, нагорі скре-гот-нула лебідка. Тюремник?

Залізна кришка лежала грузько, дихати ставало все важче, вони заморять нас, як пацюків, може, в цьому й полягає справедливість Судної ночі?!

— Тихо, — прошепотів розбійник, хоча всі й так сиділи, затамувавши подих. — Тихо… Тихо…

Поруч із моїм обличчям повзла по мокрому каміняччі сива мокриця із прозорим черевцем.

Язички свічок здригнулися. Заколихалися, але не різко, як від протягу, а плавно, болісно, наче водорості на дні. Я встиг помітити, як перемінився на лиці розбійник, як витяглася замурзана фізіономія злодюжки, як жінка звела руки, начебто закривалась від кинутого в обличчя каменя; всі вони, уже не приховуючи страху, кинулися до дідка, шукаючи в нього допомоги й підтримки, лиш я залишився на місці, припечатавшись спиною до каменю, до псів холоднючого каменю — таким само холодним буде мій власний надгробок…

Свічі згасли. Втім, у них уже не було потреби.

Він стояв посеред камери; першої миті мені здалося, що він безтілесний і крізь складки його одіяння просвічує протилежна стіна, а короткі ноги не торкаються підлоги. Можливо, спершу так воно й було — але вже за секунду він стояв, розставивши ноги в грубих селянських черевиках, і був настільки ж реальний, як я, як розбійник, як злодюжка, як мокриця на стіні.

Я судомно пошукав очима потайні двері. У молочно-білому світлі, яке перетворило камеру на щось на кшталт кам’яної дійниці, стіни усе ще залишалися настільки ж глухими й неприступними. Ні щілинки. Ні шпари, куди прийшлий привид міг би вставити свій примарний ключ…

Утім, хіба він привид?!

Він не виглядав старим. Маленьку голову покривала важка сива перука, кволе тіло тонуло в пишних фалдах суддівської мантії, величезні черевики видавалися гирями, якорями на тонких, як у павука, затягнутих у чорні панчохи ніжках. Страшним він теж не вбачався — ні страшним, ні величним, але ж навіть сільський староста, ведучи суд, намагається виглядати поважнішим і розумнішим, ніж зазвичай…

— Здрастуйте, добродії.

Від звуку цього голосу мене пройняв холодний піт.

Ненавиджу скрегіт заліза по склу. Не зношу тихий тріск павутини, що рветься; голос Судді ввібрав у себе всі ці звуки, ледь відчутно ввібрав, але так, що мені схотілось заткнути вуха.

Злодюжка скорчився на кам’яній підлозі, щосили притискаючи руки до живота. Жінка гикнула. Старий сидів нерухомо, спокійно сидів, неначебто в себе вдома, але одноокий розбійник тулився до його коліна, а тому вся компанія виглядала дико. Фальшиво виглядала, як на луб’яній картинці з зображенням життя якогось там доброго пустельника…

— Що ж, — Суддя озирнувся, ніби вибирав місце позручніш, відступив до стіни, привалився до неї плечима й схрестив руки на грудях. — Ось так я нібито всіх бачу…

У нього було маленьке темне обличчя з голим підборіддям і тонким гачкуватим носом; пасма сивої перуки недбало спадали на чоло, а з-під них поблискували, наче дві чорні шпилькові голівки, маленькі оченята.

— Добродії, кожного з вас привела сюди його власна велика неприємність… Що ж, почнімо.

— Вислухайте! — плутано почала жінка. — Я розкажу, я… вислухайте, я не…

— Не слухатиму, ні.

Під гострим поглядом Судді язик ув’язненої благополучно приклеївся до піднебіння. У пошуках підтримки вона вп’ялася в одяг стариганя, котрий і сам уже не виглядав настільки миловидо — зсірів дідусь, а в молочному світлі скорого Суду його блідість здавалася ну цілком уже паперовою.

Я грів своєю спиною стіну — й ніяк зігріти не міг. Наче крижана брила опинилася за моїми плечима, скоріше я заледенію, ніж вона прийме від мене хоч дещицю тепла; я чекав своєї долі сам-один як палець, як і личить нащадкові роду Рекотарсів. Це кепсько — самотність у таку лиху мить. Нехороше слово — «почнімо». Почнімо, каже цирульник, беручись за кліщі для виривання зубів. Почнімо, кидає лікар, нагостривши ланцет. Почнімо, басить учитель, виловлюючи в діжці різку… Почнімо, прорік Суддя. Мене звуть Ретанаар Рекотарс. Рід мій славен вельможами й магами. Грамота, що її я зберігаю у своїй дорожній скриньці, видана моєму прадідові по чоловічій лінії моїм прапрадідом по жіночій лінії як віддяка за порятунок околиць від лютого дракона, яким, тобто рятунком, ясновельможний барон Химеціус зобов’язаний Магові з магів Дамиру, в якого сам Ларт Легіар був свого часу в служках…

У дитинстві я порізав руку, прагнучи побачити у своїх венах блакитну кров.

А тепер ось сиджу навпочіпки у кутку сирої смердючої камери, і якийсь там Суддя, що явився зі стіни, збирається повісити мене за гріхи. І передовсім, імовірно, за останній — не дарма так оскаженіли міські стражники, наздогнали мене вже на великій дорозі, зняли з диліжанса й притягли в цю кляту в’язницю…

— Я не слухатиму, — повільно повторив Суддя. — Говорити нам нема про що, ви й так усе вже сказали, і зробили, слід зазначити, чимало… Що ж до тебе, жінко, то обвинувачення в убивстві безпідставне. Ти не вбивала того чоловіка, котрий місяць тому помер у твоєму ліжку.

Усі, хто перебував у Судній камері, — крім хіба самого Судді, — зі свистом втягли в себе повітря. Потім старий захекався, злодюжка вискнув, розбійник засичав крізь зуби, а жінка так і завмерла з переповненими легенями — кругла, як міхур, червона, з божевільними від щастя очима. Мовчала, червоніючи щомить сильніше, і наче не наважувалася видихнути.

— Щодо решти, — до