наші перекладачі – Петро Вульф й Іван Зейкан.

«З’явилася тільки в висловах деяка їхня зрада, а так подібно», – констатував Прокіп Богданович.

24 грудня він передав посередникам «червоний мішечок з печаткою», а в ньому – російські

альтернати угоди. Текст російською мовою був на чотирьох аркушах «на доброму папері на обрізі

з золотом, зшитий шовком червоним». Текст латиною був на такому ж папері, але на двох

аркушах.

…В суботу, 14 січня 1б99 р., о десятій годині ранку в Карловицях почалася церемонія підписання.

Возніцин обставив її, як і треба, пишно й урочисто, чим привів у велике здивування нечисленних

жителів, що зібралися на порожньому засніженому полі на березі Дунаю.

Утім, слово Прокопу Богдановичу, який докладно усе описав у своєму повідомленні до Москви:

Спершу їхав на оздобленому коні калмик у красивому вбранні, з луком і сагайдаком зі стрілами; за

ним – карета з перекладачами;

за нею інша карета – в ній сиділи піп і піддячий Посольського наказу;

далі їхали троє сурмачів у срібних лівреях і зі срібними трубами, котрі нещадно сурмили;

за ними – троє піддячих в одноколірних дорогих каптанах і шапках;

потім троє дворян в одноколірному вбранні і шапках;

потім йшли шість російських юнаків у червоних сукняних каптанах і в блакитних шапках;

за ними їхав конюший;

далі конюх вів посольського аргамака в повному уборі.

І тільки потім уже їхав великий і повноважний посол у государевій золотій кареті «при шістьох

візниках». …За каретою їхали пажі, інші служителі і челядь. За ними – рота рейтерів.

Потім приїхали турецькі посли.

…Всі ввійшли в залу, і лорд Педжет виголосив невелику вітальну промову, зміст якої зводився до

того, що великий труд заради досягнення угоди з Божою допомогою добіг кінця.

…Уже знайомі нам Петро Вульф і Іван Зейкан відразу прочитали листи і сказали, що інші в

усьому подібні і ніякого збільшення чи зменшення не мають.

Тепер можна було підписувати перемир’я. Турки попросили, щоб для такої високої справи звеліли

відчинити всі двері і пустили усіх у ту світлицю, щоб всякий бачив мирне здійснення.

…Потім Прокіп Богданович звелів внести стіл, накритий килимом. А на ньому на двадцятьох

блюдах срібних цукерок різних народних і «льодяників і конфектів».

…Не забув Возніцин «і інших дворян», котрі приїхали з послами. Їх також пригощали «росолисом

і кафою» і зі столу багато блюд з цукром подавали. «Інші їли, а інші за пазухи клали». А в дворі й

у хоромах люду простішому давали горілку і «ренське» вино. Деякі «були дуже жадібними, пили

багато, а інші просили ще і їли».

Загалом, прийом удався на славу.

НЕВЖЕ МИ ГІРШІ ЗА ЛЕЛЕК?, з статті А. Гегальчія

Русь пуд Карпатами. Саме так говорять на свій лад місцеві жителі – русини: пуд Карпатами,

Пудкарпаття. Це сьогоднішня Закарпатська область України, Закарпаття. Втім, для чехів, словаків

та інших європейців це швидше земля перед Карпатами. Саме тому у складі 1-ої Чехословацької

Республіки була вона Підкарпатською Руссю. А ще раніше називалася Угорською Руссю, оскільки

сторіччями входила до складу угорських земель. Була вона і жупою, і комітатом, і Рутенією, і

Руською Країною, і Карпатською Україною, і провінцією, і автономією, і навіть декілька годин

вільною державою – і таке трапляється...

Проте, розповідь моя скоріше про людей. Наприклад про тих знаменитих, без яких важко уявити

собі історію Росії.

Іван Зейкан... Петро Лодій... Михайло Балугьянський... Іван Орлай... Василь Кукольник... Що ж

об’єднує їх? Сьогодні ми б сказали, що вони просто земляки – всі вони були підкарпатськими

русинами. І всі одного прекрасного дня ризикнули рвонути в безкрайню північну країну, де

завдяки видатним особистим якостям і, не в останню чергу, відчуттю земляцького ліктя, якраз не

того, який несподівано встромляється під твоє ребро, увійшли до еліти Російської імперії і

залишилися там назавжди.

... Друга група – це сини і дочки, які за покликом серця, а частіше – за волею обставин, долі, котра

переслідувала їх батьківщину, осіли пуд Карпатами і обернули свої таланти на благо батьківщини.

...У недалекій сучасності, будучи радянською людиною, і в кращому і в гіршому сенсі цього

поняття, я багато років не чинив опору, а деколи й активно сприяв спробі замовчати і змінити

історію Підкарпатської Русі і її корінних жителів. Ця моя, і не тільки моя, позиція призвела до

того, що сьогодні тут на межі вимирання русинська і російська мови, неповторна культура

невеликого унікального співтовариства в центрі Європи. Не важливо, що Підкарпатська Русь не

існує юридично, вона живе в серцях багатьох тисяч людей, їй зручно і у віртуальному просторі

усесвітньої мережі.

Якщо людство піклується про групки зникаючих тюленів чи лелек, то хтось повинен

поклопотатися і за збереження культури, яка перебуває в небезпеці.

Для мене теж прийшов час якось розрахуватися з боргами. Наприклад, організувавши Російську

премію. Премія тільки народилася. Її історія – попереду.