вивіски

на магазинах, – вони всі були єврейськими.

СЯМ-ТАМ ЗНАХОДИМО НАРОДНИЙ СТИЛЬ, з книги А. Волошина «Спомини»

Відповіді на напади мадярських газет доводять, що газети були під строгим наглядом влади,

особливо в 1870 р. Так, напр., у 1 числі 1870 р. відповідає Уріїл Метеор будапештській газеті

«Magyar Allam», котра в 306 числі писала, що ужгородський «Світ» і львівське «Слово»

матеріально підпирає «Московський благодійний комітет», і «що вони з москалями однієї віри і

що русинській язик – правдивий руській язик».

Язик «Світа» не був ні чисто великоруський, ні церковнонародний (як у Лучкая, Духновича,

Кутки), а мішанина церковщини і великорусичі з дуже малою домішкою народної мови. Проти

сього і виступають поєдні дописователі.

Сям-там находимо доста чистий народний стиль. Газета не знала розогріти свою публіку, хотя й

була єдинственним органом русинів на Підкарпатті...

ЩЕ Й З НОТАМИ, з замітки В. Зубача «В Україні з’явився збірник «Богородицькі пісні»

Радісно, що найбільшим в Україні тиражем (так ще й з нотами)… вийшли «Богородицькі пісні» у

видавництві «Закарпаття». Тексти і мелодії записав протягом останніх десяти років знаменитий

фольклорист, кандидат філологічних наук Іван Хланта.

... Пісні ці сповнені натхненної шляхетності і щиросердечної краси.

…Не всі вони рівноцінні за художньою майстерністю. Це залежало від обдарованості творців.

Однак чимало Богородицьких пісень свідчать про дійсний талант.

…»Богородицькі пісні» – перша в незалежній Україні спроба повернути людям хоча б маленьку

частину найбагатшої духовної спадщини, накопиченої нашими предками протягом століть.

Відзначимо, що перший систематизований збірник українських духовних пісень з нотами –

«Богогласник» – з’явився в Почаєві 1790 року, а перевидавався в 1805, 1821, 1850 р. Він був

широко відомий і на Закарпатті. Інші видання були рукописними.

У минулому столітті вперше духові пісні на Закарпатті були опубліковані (на жаль, без нот) у

збірнику «Пісенник, або Збірник пісень, котрих співаємо у дні свят і святих, а також пісень

покаянних і надгробних». Збірник склав і підготував до друку священик Уріїл – він же

письменник Іван Сільвай.

УКРАЇНСЬКА – НЕ ДІАЛЕКТ РОСІЙСЬКОЇ, з статті О. Каревіна «Чортовиння під

українським соусом»

Як відомо, усі східнослов’янські племена, які населяли Київську Русь користалися однією

російською мовою і, приїхавши в Суздаль, Смоленськ чи Новгород галичанин, у перекладачі

потреби не відчував. Початок мовному розколу поклав поділ політичний. Польсько-литовське

панування, яке встановилося в Південно-Західній Русі з ХІ століття, сприяло поступовому

ополяченню населення. Місцеві говори все більше поповнювалися польськими словами. Так

виникли відмінні від розмовної мови мешканців Північно-Східної Русі західноруські прислівники

– білоруське і малоруське.

Потрібно зауважити, що назви «Мала Русь», «Малоросія» не є чимось образливим, як це

затверджує сучасна пропаганда. …Назви ці позначали територію первісного розселення

російських племен (за аналогією «Мала Греція» – місце зародження грецької цивілізації і «Велика

Греція» – острови, на які греки розселилися пізніше; «Мала Польща» – батьківщина польської

нації і «Велика Польща» – місця подальшого розселення).

Але й оформившись в окремі діалектні групи, говірки Малоросії, Великоросії і Білорусії

залишалися різновидами однієї мови.

…Українці, як і великороси, мали всі підстави вважати російську літературну мову рідною. Такою

вона і була. …»В часи котляревщини, гулаківщини, артемівщини і т. п. українська література була

лише провінційною літературою, додатком до російської, це була література гопака, горілки, дяка

і куми. Цього характеру українська література не позбавилася навіть у часи Шевченко, Куліша,

Марко Вовчка й інших» – змушений був визнати навіть такий палкий прихильник українізації, як

М. Скрипник.

…Таким чином, уже в ХІХ ст. російсько-української двомовності в Україні не існувало.

Літературна мова і народні говірки мирно співіснували, залишаючись лише різними ступенями

розвитку тієї самої російської мови.