ГРАБАР П’єр

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: французький.

Хімік, біохімік, імунолог. Справжнє прізвище – Грабар Петро Миколайович. На 1-му

Міжнародному конгресі імунологів названий в числі 5-ти найвидатніших імунологів світу (1971).

В біохімії існує науковий термін «імуноелектрофоретичний аналіз Грабара».

З дворянської родини. Батько, Грабар М., – сенатор, радник касаційного суду; брат, Грабар А., –

фахівець з древньохристиянського і візантійського мистецтва, дійсний член Французької Академії

наук.

Народився 10 вересня 1898 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Помер 28 січня 1986 р. в м. Парижі (Франція). Похований на цвинтарі Сент-Женевьєв-де-Буа.

Закінчив Київський ліцей (1916), навчався в Петроградському пажеському корпусі (1916-1917),

закінчив Лілльську інженерну хімічну школу (1924), природничий факультет Страсбурзького

університету.

Працював інженером Лілльського хімічного заводу (1924-1926), завідуючим лабораторією

клінічної медицини (1926-1930), асистентом кафедри біохімії (1930-1938) Страсбурзького

університету, завідуючим відділом хімії мікробів Інституту Пастера (1946-1968), директором

Інституту з вивчення раку при Національному центрі наукових досліджень Франції (1960-1966).

Почесний доктор Копенгагенського університету (1969).

Фундатор і президент Французького товариства імунологів.

Кавалер ордена Почесного Легіону (1954).

Кавалер срібної медалі Національного центру наукових досліджень Франції (1958).

Кавалер медалі Клода Бернара Монреальського університету (1967).

Офіцер ордена Почесного Легіону (1964).

Командор «Академічних Пальм» (1962).

Лауреат премії Л. Пастера (1935).

Лауреат премії Ніклу (1935).

Лауреат премії Бреана (1944).

Лауреат премії Фонду Янсена (1944).

Лауреат міжнародної премії Е. Берінга (1958).

Лауреат премії Сольса Фрейсіна (1958).

Володар Великого призу фонду Яффі Інституту Франції (1968).

Спеціалізувався з проблем біохімічних особливостей патогенезу діабету; очищення інсуліну;

синдрому азотемії; ультрафільтрації білків.

Як вчений дебютував низкою публікацій про синдром азотемії за дефіциту солі в організмі (1930).

Потім настала черга наступних доробків: «Hermann et Cie «L,ultrafiltration fractionnee» (1942), «Les Globulines du serum sangulin (chez Desoer)» (1947), «L’Analyse Immuno-electphoretique» (1960).

Не сприйнявши більшовицької революції, емігрував до Франції (1919).

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Л. Блюм, М. Гейдельбургер, М. Ніклу, Ж. Куртуа, К.

Хельмстр, Г. Гудмен, Д. Рове, П. Бюртен, Р. Массієв, Л. Зільбер, С. Честер, Б. Слеттенмарк, Т.

Абелєв, Р. Болдуїн, А. Рейф, Н. Шогрен та ін.

***

СПІВАТИ І СМІЯТИСЬ,

з життєвого кредо П. Грабара

Я люблю, коли в лабораторії співають і сміються. Це означає, що все йде добре.

ГОЛОВНИЙ ПІДСУМОК МОЇХ ПОШУКІВ, зі спогадів П. Грабара

Мабуть, головним підсумком моїх півстолітніх занять імунологією стало усвідомлення того, що

аутоантитіла є нормальними регуляторними молекулами.

КОЛЕГИ ЧИНИЛИ ОПІР, зі спогадів Ж. Куртуа

Автор оригінального методу П’єр Грабар інтуїтивно підходив до нових гіпотез, що базуються на

попередніх експериментальних даних. Як всякий новатор, він постійно стикався з нерозумінням і

замовчуванням. У 1953 р. на Міжнародному конгресі мікробіологів, який проходив у Римі, коли

Грабар розповів про існування аутоантитіл, це поняття було ще далеко від загальноприйнятих

уявлень.

Він енергійно затверджував свою концепцію. Майбутнє повністю підтвердило його правоту.

Зараз я з гіркотою згадую, який опір чинило наукове співтовариство і важко було переконати його

в правильності своєї позиції. Для нинішніх же молодих студентів-медиків поняття аутоантитіл і

аутоіммунних хвороб така ж класика, як і уявлення про інфекційні і паразитарні хвороби.

УЗЯВСЯ ЗА ОЧИЩЕННЯ ІНСУЛІНУ, з енциклопедії В. Шелохаєва «Російська еміграція»

Грабар П. під керівництвом професора медичної хімії Леона Блюма зайнявся очищенням інсуліну,

який останній використовував в клінічній практиці. Великий цикл робіт Г. в ці роки (1930-1938)

пов’язаний з відкриттям синдрому азотемії і його поясненням на біохімічному рівні. Саме цьому і

була присвячена дисертація, яку він захистив 1931 року.

Аналіз патологічних сироваток крові показав, що завдяки використанню

імуноелектрофоретичного методу вдається виявити характерні для захворювань зміни: відсутність

деяких білків і поліпептидів, модифікації в структурі і складі нормальних компонентів і, що

особливо важливо, метод виявляє присутність нових інгредієнтів.

Через декілька років Г. дослідив специфічні антигени різних органів і тканин: печінки, селезінки, кісткового мозку, тимусу тощо. Ним і його колегами вперше було виявлено відмінність

лімфоцитів тимусу (тимоцитів) від лімфоцитів іншого походження, що дозволило зрозуміти

природу походження таких складних імунологічних феноменів як відторгнення трансплантата та

ін.

СПІВАВТОР ІМУНОЛЕКТРОФОРЕЗУ, з статті Т. Улянкіної «Грабар Петро Миколайович»

Він використовував мембрани з нітроцелюлози, яка мала регулярну пористість, що дозволяло,

знаючи розміри «отворів», співвідносити їх з розмірами білків. Методом ультрафільтрації вдалося

оцінити розміри багатьох біологічних компонентів: ферментів, токсинів, антитіл, вірусів,

бактеріофагів.

Для удосконалення в області імунохімії Г. поїхав на стажування до США. Саме тоді, за спогадами

самого вченого, він з біохіміка і фізико-хіміка перетворився на завзятого імунолога і,

повернувшись до Парижа, присвятив себе проблемам імунохімії.

Спочатку вивчав механізм дії ультразвуку на денатурацію білків. Виникла теорія хімічної дії

ультразвуку... Запропоновані методи дозволили уникнути окислювальних процесів при

використанні ультразвуку в експериментах з біологічними