class="book">критика, не має «відбитку своєрідної авторської індивідуальності», яка була властива колишнім

речам О. С. Гріна.

«Авторське натхнення видихалося, фарби злиняли, – констатувала Олена Олександрівна. – У

більшості розповідей монотонно пережовуються старі сюжети. Герой розповідей Гріна все той же

буцімто витончений неврастенік-городянин, для якого «все прісно» і скрізь тісно. Але як він

звироднів! Це вже не філософствуюча «надлюдина», обтяжена буднями, а просто «темна особа»,

гнана звідусіль за вульгарно-хуліганські і шахрайські витівки, яка «потребує приховування і

фіктивного паспорта». «Очевидно, – робить висновок автор, – не пройшла дарма для

талановитого розповідача та гонитва за екзотичними темами, до яких він постійно вдавався».

ЗАПОВІТИ РЕАЛІЗМУ, з статті А. Грачової «О. О. Колтоновська»

Співпрацюючи у виданнях різних напрямів, народницьких і легально-марксистських,

загальнодемократичних і кадетських, К. відображала настрої інтелігенції помірних політичних

поглядів, котра зберігає «культурні традиції», заповіти реалізму.

Після Жовтневої революції Колтоновська працювала деякий час в Держвидаві, читала лекції в

ленінградському Будинку учених ім. М. Горького, була членом літературної секції

Ленінградського союзу письменників.

У середині 20-х рр. вела переговори з І. Новиковим про те, щоб видати книги своїх статей про

російську і радянську літературу «На рубежі. Критичні нариси крізь призму спогадів».

У ГЕНДЕРНОМУ РАКУРСІ, з дослідження М. Михайлової «Книга О. О. Колтоновської «Жіночі

силуети» – теоретичне обґрунтування жіночої творчості»

Значною слід визнати розробку О. Колтоновською принципів і помітних особливостей жіночої

літературної творчості. У 1912 р. вона видала збірку статей, присвячених аналізу творів, створених

жінками, – М. Крестовською, Є. Летковою, Л. Веселітською (Мікулич), – книгу «Жіночі силуети».

У ній вони об’єднані з нарисами, які малюють творчу індивідуальність таких актрис як Е. Дузе, В.

Коміссаржевська, психологію громадських діячок (Л. Туган-Барановська), внутрішній світ

працівників науки (С. Ковалевська). Збірці передувала передмова, названа «Жіноче», що говорило

про те, що автор не збирається обмежувати себе розмовою про жіночу освіту, жіночу

емансипацію, становище жінки в суспільстві в цілому, а претендує на виявлення специфічних рис

прояву творчої індивідуальності жінки в різних областях, на виявлення специфічних особливостей

жіночої природи.

…У 1920-і роки Колтоновська опинилася без діла, їй впродовж 35 років не вдалося надрукувати

жодного рядка. Проте вона не припиняла спроб пробитися в літературу. І не менш цікаво те, що ці

спроби знову ж таки були пов’язані з аналізом творчості письменниці. Правда, вже радянської.

Існує її листування з Л. Сейфуліною, яке містить цікаві спостереження над характером

сейфулінських героїнь, котрі розглядаються майже в «гендерному» ракурсі.

ПОКЛАЛА КРАЙ СУПЕРЕЧНОСТЯМ, з розвідки І. Дєргачова «Творчість Д. Маміна-Сибіряка

– історико-літературний парадокс»

Творчість Д. Маміна-Сибіряка – деякий історико-літературний парадокс, який примусив

задуматися журнальну і газетну критику початку ХХ століття. Цей парадокс полягає в дивній

суперечності між оцінками таланту Д. Маміна-Сибіряка, що визнається всіма, і своєрідною

розгубленістю, якщо постає питання про його місце в сучасній йому літературі, в процесі

літературного розвитку.

В дні ювілею 1912 року і в некрологах, котрі змінили ювілейні статті, багато авторів відзначали

цю дивну суперечність і намагалися знайти цьому пояснення. Хтось вважав, що вся справа в

недостатній увазі присяжної критики, хтось передрікав, що час його ще прийде, хтось намагався

переконати, що він зараз шанобливий. Та все ж в загальному хорі голосів не було упевненості, що

кожне з цих рішень складає хоч би частину істини.

Тільки О. Колтоновська у «Віснику Європи» написала, що письменник, рідкісного дарування

людина, яка чудово володіє мовою, витоки якої в стихії народності, була чужою тому

інтелігентському ставленню до дійсності, тих високих духовних шукань, які характерні для

письменників, що «творили в головному руслі літератури».

ЖИТТЯ НЕ ЗАПЕРЕЧУЮТЬ, з книги Т. Прокопова «Борис Зайцев: доля і творчість»

Не дивлячись на славу і визнання, живе він (Борис Костянтинович Зайцев – авт.), як і друг

його Бунін, скромно, в постійній потребі. Проте спокій, працьовитість і життєлюбність ніколи не

покидають його.

Одну з ранніх новел він так і назве – «Спокій», бо, як всією своєю творчістю затверджує Борис

Костянтинович, це головний для людини стан душі. Не випадково річ ця у нього виплеснулася

немов на одному диханні. «Спокій», на думку його критиків – справжній шедевр. «Його

імпресіоністська техніка досягає тут віртуозності, – не без підстав стверджує, наприклад О. О.

Колтоновська і далі пояснює: – Філософія розповіді – спокій, просвітлений оптимізм, більш

закінчений, ніж в «Аграфені». Люди сумують від незадоволеності, страждають, іноді слабшають в

боротьбі, проте не замахуються на заперечення життя. Вони вірять в життя і підтримують один в

одному цю віру. Такий загальний настрій».