нас поки немає! Правда, чув, що все ж таки є меценати, які дають гроші на бокс без правил,
стриптиз – на це і я дав би небагато грошей…(усміхнувся). Але, щоб дати гроші на підтримку
класичного мистецтва – про це мені, на жаль, нічого не відомо. Хоча не буду йти проти сумління:
щось у цьому напрямі намагається робити Фонд сприяння розвитку мистецтва.
ІДЕНТИФІКАЦІЯ УКРАЇНИ ЩЕ НЕ ВІДБУЛАСЯ, з інтерв’ю Р. Кофмана О. Москальцеві
«Відомий диригент з «маловідомої» країни»
З диригентом Р. Кофманом ми зустрілися за день до його від’їзду до Німеччини. У цьому сезоні
він став головним диригентом Бетховенського симфонічного оркестру й Боннської опери.
Незабаром під його керівництвом відбудеться виконання кантати «Пісні Гуррэ» Арнольда
Шенберга – твору, написаного для оркестру найбільшого складу в історії музики.
– Яким буде режим вашої роботи в Боннській опері?
– У театрі ставиться по шість прем’єр на рік. На долю головного диригента за контрактом
доводиться дві.
…Що стосується моїх особистих планів, мені має бути поставити оперу «Лулу» Альбана Берга й
«Макбет» Верді, а в наступному сезоні – «Життя Ореста» Кршенека й «Євген Онєгін», далі – або
опера німецького композитора минулого століття Ціммермана «Солдати», або опера Яначека «З
мертвого будинку». І друга опера – «Трістан і Ізольда» Вагнера. Далі, у ювілейному сезоні
Шостаковича, – його опера «Ніс».
І ще збудеться моя мрія: дві опери з однаковим сюжетом, які будуть іти в один вечір – «Алеко»
Рахманінова й «Паяци» Леонкавалло.
Потім, у шуманівський рік, піде «Геновева» Шумана. До речі, у Бонні є будинок, де любив
зупинятися композитор.
– А чи готовите ви нові постановки в Києві, в Оперній студії Національної музичної
академії?
– У Києві – навряд. У студії я сам ставив спектаклі і як режисер, а це вимагає часу. А з Київським
оперним театром у мене немає ніяких контактів. Таким чином, роботою в опері я займаюся тільки
в Бонні.
– На скрипці перестали грати?
– Скрипку я залишив досить давно, більше двадцяти років тому. Якщо грати, то треба грати добре
й багато займатися. У мене немає такої можливості. І в новорічній програмі в Києві виконувалася
«Незакінчена симфонія» Гайдна. Наприкінці всі музиканти розходяться, і залишається тільки два
скрипалі, які дограють останній епізод. І одним із цих скрипалів був я. Між іншим, знаменитий
Натан Рахлін теж так закінчував цю симфонію.
– Для закордонного слухача ви – диригент із України. Чи добре там уявляють собі нашу
країну?
– Думаю, що ідентифікація України ще не відбулася. Країна починає заявляти про себе, і, на жаль,
не завжди з приємної сторони. Я випадково побачив свою картку гостя в готелі, де постійно
зупиняюся. Там було написано: «Роман Кофман, Київ, Русланд». І це в Бонні, у місті далеко не
закутковому, котре не дуже давно було столицею Німеччини, в готі, розташованому на
центральній площі...
Коли я одержав рецензії на концерти Київського філармонічного оркестру в Німеччині, один із
заголовків виглядав так: «Блискучий виступ російського оркестру».
На Заході одні на Україну дивляться з підозрою, інші – зі здивуванням. Треті говорять: «Ми
знаємо боксерів братів Кличко, тепер ми знаємо ще одного українця – Кофмана». Деякі ще назвуть
футболіста Андрія Шевченко (на жаль, нашого Кобзаря ніхто не знає).
Наприклад, про моє призначення на пост головного диригента Боннської опери багато писали в
Німеччині. Це широко обговорювалося, на відміну від України, де про це знають одиниці.
Центральні газети: «Die Welt», «Sueddeutche Zeitung», «Frankfurter Allgemeine» написали більші
статті, у яких звучало питання: «Як могло трапитися, що в Бонні – бетховенському місті, у серці
Німеччини – серед багатьох диригентів відібрана людина з такої маловідомої країни?».
– Як часто ви плануєте бувати в Києві?
– Цього року мені запропонували очолити журі Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті
Володимира Горовіца. Буду намагатися виступати й з концертами.
НЕ БОЯТИСЯ І НЕ ЗАЗДРИТИ, з статті Ю. Бенті «Ювілей без зайвих слів»
У Колонному залі ім. Лисенка Національної філармонії вшановували Романа Кофмана. За три
години музикантові вдалося заново прожити життя: ностальгічні спогади міняла музика, музику –
поезія, а закінчилося все капусником.
Він заборонив на святкуванні вітальні промови («репетицію панахиди»), проте не став позбавляти
себе задоволення послухати власну поезію у виконанні акторів Театру російської драми й самому
поговорити про себе в третій особі. З віршів і спогадів вибудовувалася альтернативна біографія
диригента, у якій партитури відігравали роль матеріальних доказів.
У незаперечній аргументації програми було тільки одне «але» – саме час, на який припала
молодість музиканта, навчив його завжди мати про запас незаперечне алібі. Чому під час
гастролей багато говорив англійською мовою – тому що міністр культури Фурцева наставляла
зміцнювати дружбу народів. Тому що, зрештою, страшно бути вигнаним з консерваторії після
вдалого новорічного капусника, двадцять років жити без роботи за спеціальністю або не мати
можливості хоч якийсь час нудьгувати на гастролях за батьківщиною. Цей же час виховав у
музикантові головну якість – терпіння й навчив двом головним життєвим правилам – не боятися і
не заздрити.
Власне, про це було друге відділення, просочене віршами про смерть й «фатальною» музикою.
Чотирнадцять випускників пана Кофмана по класу диригування, а зараз – керівники провідних
оркестрів світу, по черзі міняли один одного за пультом симфонічного оркестру Національної
філармонії. Після чого сам ювіляр подиригував веселим попурі з оброблених, але завжди
пізнаваних класичних і естрадних мелодій, у якому добре прослуховувалися і «код спадкоємних
мутацій», і «ген одвічної