обмочити штани. Вони ніяк не могли уторопати, що Імперії не потрібні літаючі монстри
вантажопідйомністю в тридцять тонн. Що росіянам не треба виводити в космос величезну махину
бойових платформ в марній спробі на льоту збивати ракетні боєголовки.
Нам потрібні були невеликі космоплани – винищувачі супутників. Ми потребували зброї, здатної
за лічені години знищити всю хитку космічну техносферу Північноатлантики – супутники зв’язку,
розвідки, навігації, метеорології. Так, щоб США осліпнули, щоб замовкли їх телефони і урвалися
лінії зв’язку, щоб їх винищувачі, крилаті ракети і кораблі на Землі втратили здатність точного
орієнтування. Ні, цим старцям, що вижили з розуму, хотілося мати таку ж велику штуку, як і у
американців!
НА ПЕРЕДНЬОМУ КРАЇ, з статті В. Лєбєдєва «Гліб Євгенович Лозино-Лозинський»
Головною проблемою, з якою зіткнулися конструктори в 40-х роках при збільшенні швидкостей
польоту, стала неефективність повітряного гвинта як основного рушія літака. Подальший приріст
максимальних швидкостей досягався непропорційним збільшенням потужності поршневого
двигуна і прогресуючими ваговими витратами. Це була безвихідь, з якої конструктори гарячково
шукали вихід: випробовувалися комбіновані рухові установки, порохові прискорювачі, з’явилися
перші літаки з рідинними ракетними двигунами.
Пропоновані технічні рішення дозволяли одержати короткочасний виграш в швидкості за рахунок
істотного зниження ефективності. Це був передній край інженерних досліджень, і саме тут вперше
виявився інженерний талант Г. Є. Лозино-Лозинського.
МИСЛИВЕЦЬ НА ЛИСИЦЬ, з статті К. Щербатого «Форсаж для вартових неба»
Аналізуючи інженерну діяльність Лозино-Лозинського, авіаційні експерти зазначають, що у нього
практично не було рядових робіт, вся його конструкторська діяльність була пов’язана з розробкою
принципово нових, унікальних конструкцій, які визначали етапи розвитку авіаційної та космічної
техніки.
Основним інтересом на довгі роки у конструктора стала енергетика літаків. Ще з 1932 року у
Харківському авіаційному інституті він розробляв паротурбінну установку для важкого
бомбардувальника Тополева. В КБ Мікояна Лозино-Лозинський зайнявся розробкою
різноманітних проектів реактивних газотурбінних двигунів. Військовій повітряній техніці треба
було дати великі швидкості, нове потужне серце. Саме двигуни, в принципі, непоганих радянських
літаків часів Другої світової були їх найуразливішим місцем. Закінчувалися останні часи для
винищувачів з повітряним гвинтом, майбутнє було за реактивними двигунами.
Наприкінці 1949 року на МіГ-15 була досягнута швидкість звуку під час пікірування, у лютому
1950 на МіГ-17 – вже і у горизонтальному польоті. Літаки були оснащені форсажною камерою,
розробленою Лозино-Лозинським, яка збільшувала тягу двигуна на 30%. Після досягнення
рекордних показників на перше місце вийшло завдання створення високоефективного серійного
винищувача. Так з’явився МіГ-19 – перший у світі серійний надзвуковий винищувач.
Його замінив кращий винищувач свого часу МіГ-21 з максимальним розгоном у дві швидкості
звуку. Прийнята на озброєння ще у 1959 році, ця машина і досі стоїть на бойовому посту багатьох
країн світу.
1971 року Лозино-Лозинський призначений Головним конструктором надзвукового
перехоплювача, який згодом весь світ знав як МіГ-31 (за натовською класифікацією «Мисливець
на лисиць»). Цей літак здатний виконувати довготривале патрулювання та вести боротьбу зі всіма
класами повітряних цілей у будь-який час доби, у складних погодних умовах, при інтенсивному
веденні радіоелектронної боротьби. Група з чотирьох взаємодіючих літаків МіГ-31 здатна
повністю контролювати повітряний простір до 900 км.
ОБСЛУГОВУЄМО ІНШИХ, з розвідки С. Чалого «Космічний шанс України»
Ще за Корольова, Лозино-Лозинський вперше починає безпосередньо працювати на
космонавтику. Він очолює роботу над орбітальним літаком «Спіраль» та повітряно-космічною
системою, призначеною для виведення його у навколоземний простір. ...Втім, з’ясувалося, що
проект настільки випередив свій час, що радянська промисловість не могла його повною мірою
втілити, насамперед це стосувалося електроніки та теплостійкого покриття; що ж до
аеродинамічного рішення системи, то воно, на думку експертів, було бездоганним.
1976 року Валентин Глушко запрошує конструктора повернутися до аерокосмічної тематики,
очоливши НВО «Блискавка», де розробляються орбітальні кораблі «Бор» та «Буран».
«У космос нас винесе крило!» – повторює Лозино-Лозинський своїм працівникам. І воно
виносить. Космічні літаки «Бор-4» та «Бор-5» здійснюють кілька вдалих польотів в
автоматичному режимі на початку 1980-х, а 1988 року в космос злітає «Буран». Теж в
автоматичному режимі. І теж вдало. Але...
Але Лозино-Лозинський не здається. Наприкінці 1980-х він починає розробку унікальної
багаторазової системи, що і донині випереджає все наявне у світі, – системи МАКС, котра
складається з українського «летючого космодрому» АН-225 «Мрія», зовнішнього паливного бака і
космічного літака «Блискавка». 1994 року ця система була представлена й одержала всі можливі
призи на всесвітньому авіасалоні у Брюсселі. Йдеться про нечувану дешевизну доставки вантажів
на орбіту (у 50 разів дешевше, ніж на американських «шаттлах»), про можливість оперативного
порятунку космонавтів у разі аварії на орбіті («Шаттл» чи «Союз» здатні зістикуватися з об’єктом,
котрий зазнав такої аварії, через дві доби після старту, «Блискавка» – через три години).
І насамкінець – про відсутність потреби у стаціонарному космодромі з його надзвичайно дорогим
обладнанням. ...Але Росія припинила фінансування програми.
Досі безкосмодромна аерокосмічна система МАКС не має аналогів навіть у проектах, створених у
найрозвиненіших