class="book">примноження джерел свого доходу і напучували їх на прибутковий промисел обома руками...

…Приймаючи дітей «в науку», господарі-майстри керуються виключно одним користолюбством.

За працю дітей-учнів вони нічого не платять і, бажаючи отримати з них якомога більше вигоди для

себе, намагаються, з одного боку, максимально здешевити для себе їх утримання, а з іншого –

підсилити до останнього ступеня їх робочу продуктивність.

…Взагалі, дитяче питання у нас загострилося до крайності, кричить про себе на кожному кроці й

залишається відкритим, без надії на швидке, скільки-небудь задовільне, вирішення.

ДО ЧОГО ПРИЗВОДЯТЬ СЕКСУАЛЬНІ ЗБОЧЕННЯ, з коментарів А. Іконникова-Галицького

…На одному процесі, який наробив великого галасу в Петербурзі..., – справа Маргарити Жюжан.

Микола Познанський, шістнадцятилітній хлопець, син жандармського полковника, був знайдений

в ліжку мертвим 18 квітня 1879 р. Смерть наступила внаслідок отруєння морфієм.

Микола Познанський ріс в благополучній, цілком забезпеченій сім’ї, славився хлопцем

життєрадісним і товариським, тому самогубство уявлялося маловірогідним. Підозра у вбивстві

впала на гувернантку дітей Познанських, француженку Маргариту Жюжан.

В ході слідства з’ясувалося, що, не зважаючи на свої сорок років, Жюжан була вельми небайдужа

до вихованця Миколи і, щонайменше років зо два з його чотирнадцяти, перебувала з ним в

недозволенних стосунках. Про це знав господар будинку, полковник Познанський; він навіть знав,

якими саме способами немолода пані задовольняє юнацькі жадання: якось випадково, увійшовши

до кімнати Миколи, він застав виховательку й вихованця в позі, яка не залишала сумнівів в

«збоченому», як вважалося в ті пуританські часи, характері їх зв’язку. Проте батько не вжив

ніяких заходів для того, аби покласти край цим неподобствам.

Обертаючись серед цих «друзів» і «подруг», Микола став холонути до Маргарити. Та ж, навпаки,

щиро прив’язалася до нього, прагнула супроводжувати його усюди, у тому числі й на вечірки з

друзями. Миколу це дратувало і в той же час тішило. У такій ситуації перебували їх стосунки

напередодні раптової смерті Миколи.

У ніч події Маргарита Жюжан ночувала в кімнаті, суміжній із спальнею померлого; вона могла у

будь-який момент увійти туди та без жодних зусиль додати смертельну дозу морфію до якихось

нешкідливих ліків, які повинен був прийняти Микола перед сном.

Докази проти Жюжан були хисткими; на суді вона змогла справити на присяжних сприятливе

враження своєю скромністю, ніжною прихильністю до покійного й непідробленим відчаєм,

викликаним його смертю. Суд її виправдав, визнавши смерть Познанського наслідком трагічної

випадковості.

Цитований Міхневичем щоденник Познанського фігурував на судовому слідстві серед

матеріалів, котрі малюють внутрішній світ і умови життя загиблого.

ЩЕ ГІРШЕ, з статті М. Гаврилової «Звідки беруться петербурзькі таємниці?»

Міркування про розгул злочинності, беззаконня й падіння моралі у наш час давно стало загальним

місцем в гнівних тирадах, які звучать з вуст людей, що сповідають найрізноманітніші принципи.

Воно й зрозуміло: варто розкрити першу газету, що потрапила до рук, варто включити новини, як

очі негайно упираються, а вуха заповнюються всілякими «кримінальними хроніками». Та що там

преса, половина друкованої літературної продукції – детективи та кримінальні бойовики. Та що

там детективи, варто лише вийти на вулицю й уважно оглядітися – суцільні жебраки, повії і добре

ще, якщо терорист не трапиться.

Прихильники вільного ринку й старезні комуністи, імперіалісти й анархісти, атеїсти й адепти всіх

відомих релігій сходяться в одному: так жити не можна. І приблизно три чверті з них

безапеляційно додають: раніше жили краще. Щоправда, не уточнюючи, коли саме: за Ярослава

Мудрого, за царської Росії чи за Сталіна.

Варіанти з Ярославом Мудрим і Сталіним не такі популярні й вимагають спеціального розгляду, а

ось пройтися царською Росією і поглянути на неї очима сучасника ми можемо прямо зараз.

Володимир Осипович Міхневич – солідний журналіст, який працював в петербурзькій пресі

якраз в той час, яки нерідко називають «золотим» часом країни і монархії. Друга половина

дев’ятнадцятого століття: кріпацтво вже відмінили, пишним кольором розцвітає капіталізм,

пишуть Тургенєв, Достоєвський, а потім і Чехов.

– Чи не краса? – запитуємо ми.

– Ні в якому разі, – відповідає нам Володимир Міхневич і починає перераховувати все те ж, що й

я трьома абзацами вище: злочинність, падіння моралі, жебрацтво, проституція, додаючи до списку

ще й занепад в літературі, тривожні настрої з приводу терористичних витівок народовольців.

Знайома картина, чи не так?

Втім, присвятивши кожному з пунктів вичерпний документальний нарис, автор передує свою

оповідь оптимістичним вступом. В ньому він пояснює, що хоча в сучасності все дуже погано, не

варто шукати панацеї в минулому. Там усе було ще гірше.

ДАРУНОК ЛІТЕРАТУРНОМУ ФОНДУ, з довідника «Історія Санкт-Петербурга. Будинки»

Ця ділянка між річкою Карпівкою і Пісочною вулицею з середини XIX ст. належала купцеві І.

Балашову, а потім купцеві І. М. Алонкіну. У 1850-х роках на Пісочній звели дерев’яний будинок з

мезоніном. У 1891 році ділянку придбав відомий у той час літератор і журналіст В. О. Міхневич

(автор путівника «Увесь Петербург на долоні»). Для нього архітектором Є. П. Вейнберг

надбудував другий поверх. Такий вигляд будинок № 10 по вулиці тепер уже Професора Попова

має донині.

У 1899 році після смерті Міхневича дві третини ділянки з дерев’яними будовами були передані

Літературному фонду, членом якого був господар.