котрі писали статті для авторитетних масових видань, цей

генерал є вельми рядовим військовим діячем, дарма що дослужився до вищого

військового чину генерал-фельдмаршала і титулу світлого князя, а в двох війнах був

головнокомандуючим: у Закордонному поході російської армії 1813 року і в початковий

період російсько-турецької війни 1828-1829 рр. Так, у першому томі енциклопедії

«Вітчизняна історія з якнайдавніших часів до 1917 року» про Вітгенштейна сказано

наступне: «Був хоробрим, проте нерішучим воєначальником, не володів полководницьким

талантом».

Схожі оцінки зустрічаємо і в інших джерелах, де Вітгенштейну ставиться в провину, що

це він прокліпав Наполеона на переправі через Березину і дозволив відірватися від

переслідування залишкам великої армії... Словом, досить посередній командир корпусу...

Корпус Вітгенштейна спочатку перебував у складі 1-ої Західній армії, на її правому

фланзі, і після початку бойових дій відступав до Дрісського табору, в якому, за планом

радника Олександра I генерал-лейтенанта К. Фуля, російські війська мали тримати

оборону. Після того, як від плану Фуля, зважаючи на реальну можливість оточення

Дрісського табору, відмовилися і армія Барклая-де-Толлі продовжила відступ, з’єднання

Вітгенштейна реорганізували в окремий корпус із завданням захищати петербурзький

напрям.

Відірвавшись від головних сил, Петро Християнович поволі відходив правим берегом

Західної Двіни у бік Полоцька. З півдня і південного заходу на нього насідав настирливий

Удіно, а західному флангу загрожував стрімкий Макдональд, який просунувся далеко на

північ до нижньої течії Двіни і досяг Якобштадта, поспішаючи відрізати Вітгенштейну

шлях на Псков. У свою чергу, піхотній дивізії корпусу Макдональда не вистачило

буквально одного добового переходу, аби з’єднатися з військами Удіно і взяти війська 1-

го піхотного корпусу в мішок.

Російський генерал розгадав підступний задум і вирішив завдати поразки французьким

корпусам поодинці, поки вони не стулили кліщі.

У триденній битві під Клястіцамі 2-й корпус Удіно втратив не менше 10 тисяч чоловік і

залишив переможцям весь обоз, включаючи санітарну частину, де знаходилася майже

1000 поранених. Втрати корпусу Вітгенштейна не перевищували 3 тисяч чоловік убитими

і пораненими.

Після клястіцької перемоги в столиці зітхнули з полегшенням: Удіно було вже не до

наступу на Петербург, він міцно застряг в Полоцьку. Припинив просування вперед і

корпус маршала Макдональда.

За оцінками військових істориків, успіху російських військ в битві під Полоцьком сприяли

правильна оцінка обстановки командуванням корпусу, раптовість і рішучість дій військ, своєчасне перегрупування частин і підрозділів в ході битви.

...Генерал Вітгенштейн отримав переконливі перемоги над значно чисельнішими

угрупуваннями прославлених наполеонівських маршалів Удіно, Сен-Сира і Віктора,

змусив бути обережним і поспішно відступати четвертого – Макдональда. І якби в його

майже 40-річній військовій біографії не було більше ніяких звершень, його слава все одно

б навіки відобразилася в історії героїчних діянь полководців.

Бо, як говорив військовий письменник XIX сторіччя Олександр Михайловський-

Данилевський, «ім’я захисника граду Петрового залишиться дорогоцінним для Росії, яка

не забуде, що перемоги його, в сумні для неї хвилини літа і осені 1812 року, були єдиною

втіхою».

ВІД ПОЧЕСТЕЙ ВІДМОВИВСЯ, з нарису С. Гупала «Князі Вітгенштейни: забутий

батько і невідомий син»

Розгромивши маршала Ундіно під Клястіцями, Вітгенштейн взяв в полон майже тисячу

французьких вояків. Росія вперше побачила величезну обеззброєну силу. 25 липня

столиця Росії гарматними пострілами салютувала генералові Вітгенштейну. Олександр І

нагородив героя орденом св. Георгія ІІ ступеня та назначив довічну пенсію у 12 тисяч

рублів.

За тиждень перед битвою під Клястіцями було підготовлено до евакуації Псков, що мав

спалахнути, як тільки мешканці залишать його. Однак жахливого не сталося. І в знак

великої поваги псковчани подарували переможцеві ікону чудотворця Гавриїла з написом:

«Захисникові Пскова, графу Петру Християновичу Вітгенштейну».

Дворяни Ржева виплавили золоту медаль з портретом полководця, мешканці Великих

Луків – просили у нього дозволу спорудити у своєму місті пам’ятник, архімандрит

Печерського монастиря – побудувати в його честь храм Пресвятої Божої Матері зі

встановленням бюста.

Було також рішення про встановлення пам’ятника генералу у Пскові навпроти Троїцького

собору.

Одначе П. Вітгенштейн відмовився від таких почестей, вважаючи перемогу над грізним

ворогом заслугою воїнів свого 1-го корпусу.

У жовтні 1812 року корпус П. Вітгенштейна звільнив від французьких військ Полоцьк і

Вітебськ.

Переслідуючи армію Наполеона, П. Вітгенштейн захопив Кенігсберг, 27 лютого 1813

року вступив до Берліна.

НА ОБЛИЧЧЯХ СЯЯЛА РАДІСТЬ, із «Спогадів» В. Панаєва

Ми приїхали до столиці в серпні 1815 року. Петербург тріумфував тоді славою недавніх

перемог нашої армії, славою свого государя і повторним поваленням Наполеона. На всіх

обличчях сяяла ...радість, – в будинках ще співали:

Хвала, хвала тебе, герой ,

Что град Петров спасен тобой!

ХИЖАКІВ ВИНИЩУВАЧ, з вірша В. Жуковського «Співак в стані російських воїнів»

Наш Витгенштейн, вождь-герой,

Петрополя спаситель.

Хвала! Он щит стране родной,

Он хищных истребитель!